Битва за Іодзіму

Битва за Іодзіму стала одним із найжорстокіших і наймасштабніших протистоянь між збройними силами США та Японської імперії яка тривала з 19 лютого до 26 березня 1945 року в рамках Тихоокеанської кампанії Другої світової війни.

Передумови

До початку 1945 року Сполучені Штати впевнено просувалися через Тихий океан, поступово захоплюючи стратегічно важливі острови, що наближали їх до основної території Японської імперії. Після успішних операцій у Маріанському архіпелазі американці отримали авіабази, з яких могли здійснювати далекі бомбардування Японії. Однак війська США потребували проміжних пунктів — як для супроводу важких бомбардувальників, так і для аварійної посадки літаків, що поверталися з бойових місій. І саме невеликий вулканічний острів Іодзіма отримав вирішальне значення. Він розташований між Маріанськими островами та Японським архіпелагом. Хоча його площа була невеликою — лише близько 21 км², — він мав виняткове стратегічне значення та давав можливість японцям перехоплювати американські бомбардувальники та загрожував подальшим наступальним операціям США. До того ж на острові діяли три укріплені аеродроми, які Токіо планувало використовувати, і він також відігравав роль зовнішньої оборонної лінії Японії.

Усвідомлюючи виняткову стратегічну цінність Іодзіми, японське військове керівництво заздалегідь готувалося до затяжної та виснажливої оборони. Під командуванням генерала Тадаміті Курібаяші на острові була створена розгалужена система підземних тунелів, дотів, бункерів і замаскованих артилерійських позицій. Значна частина оборонних споруд була прихована глибоко під землю, що дозволяло гарнізону витримувати навіть тривалі масовані бомбардування. У результаті Іодзіма перетворилася на добре укріплену фортецю, кожен елемент якої був пристосований для завдання максимальних втрат наступаючому противнику. Для США захоплення острова стало ключовим етапом подальшого наступу, тоді як для Японії — можливістю максимально затримати просування ворога, використовуючи кожен метр підготовленої оборони.

Підготовка до операції із захоплення Іодзіми розпочалася 9 жовтня 1944 року. Загальне командування було покладене на адмірала Реймонда Спрюенса, командувача 5-го флоту США, тоді як його заступником став віце-адмірал Річмонд Тернер, відповідальний за проведення десантної операції. Під його керівництвом діяли кілька експедиційних корпусів — 51-й, 53-й, 54-й і 56-й, а також потужне авіаносне з’єднання, до складу якого входили дванадцять авіаносців і кілька швидкісних лінкорів.

Безпосереднє керівництво висадкою було доручене генерал-лейтенанту Голланду Сміту, командиру 5-го десантного корпусу морської піхоти США. До його підпорядкування входили 3-тя, 4-та та 5-та дивізії морської піхоти. Через те, що 3-тя дивізія на той момент завершувала бойові дії на Гуамі й могла затриматися з прибуттям, її визначили як резерв. Основний удар на початковому етапі операції мали завдати 4-та та 5-та дивізії, яким було поставлено завдання захопити південно-східне узбережжя острова та розгорнути наступ углиб його території.

Оперативний план захоплення Іодзіми був відносно простим за задумом. Після швидкого оволодіння плацдармами на узбережжі американські війська мали розділитися на дві ударні групи: одна повинна була захопити стратегічно важливу гору Сурібаті на півдні острова, інша — знищити основні японські оборонні позиції в його північній частині. Захоплення Сурібаті покладалося на 5-ту дивізію морської піхоти, тоді як наступ на північні плато мав здійснюватися силами 4-ї дивізії. Американське командування усвідомлювало, що будь-яка затримка у виконанні цих завдань неминуче призведе до значних втрат через щільний перехресний артилерійський вогонь японців.

Хід бойових дій

Після проведення інтенсивної артилерійської та авіаційної підготовки 19 лютого 1945 року американські війська розпочали десантну операцію на острові Іодзіма. Командування Корпусу морської піхоти наполягало на тривалішій артилерійській підготовці — щонайменше десятиденному обстрілі перед висадкою основних сил. Водночас керівництво ВМС США, з огляду на необхідність збереження ресурсів для майбутньої операції на Окінаві, ухвалило рішення скоротити цей етап до трьох днів. Незважаючи на значну інтенсивність бомбардувань, японська система оборони зазнала обмежених пошкоджень, оскільки більшість укріплень була розміщена глибоко під землю острова. Це стало першим серйозним випробуванням для наступальних сил США.

Початкові хвилі морської піхоти США змогли висадитися на узбережжі без негайного опору, що створило враження відносної успішності операції. Однак після концентрації значних сил на пляжах японські підрозділи відкрили масований вогонь із заздалегідь підготовлених позицій, використовуючи кулемети, міномети та артилерію. Американські підрозділи опинилися під щільним перехресним вогнем, а просування вглиб острова відбувалося в надзвичайно складних умовах. Уже в перші години бою 24-й і 25-й полки морської піхоти втратили близько чверті особового складу. Значних втрат зазнала і бронетехніка: з 56 танків, висаджених у першій хвилі, було виведено з ладу 26 машин. Ускладнювало ситуацію і специфічне вулканічне ґрунтове покриття острова, яке унеможливлювало швидке облаштування надійних укриттів. За підсумками першого дня бойових дій американські втрати склали сотні загиблих і поранених.

20 лютого 1945 року, після чергової артилерійської підготовки, один полк морської піхоти розпочав наступ у південному напрямку — на гору Сурібаті, тоді як три інші рушили на північ у бік плато Мотояма. До кінця дня їм вдалося захопити летовище Тідорі та перервати сполучення між японським штабом і оборонними позиціями на Сурібаті. Водночас бої за саму гору виявилися значно складнішими й тривали майже тиждень. Японські підрозділи чинили наполегливий опір, використовуючи численні підземні укріплення. Через обмежену ефективність вогню морські піхотинці змушені були зачищати доти й бункери вогнеметами та ручними гранатами.

23 лютого 1945 року американським військам вдалося встановити контроль над вершиною Сурібаті та підняти там прапор США — подія, яка набула символічного значення для всієї кампанії. Серед військовослужбовців, що брали участь у цьому епізоді, був сержант Майкл Стренк, уродженець лемківської української родини. Його життєвий шлях — від еміграції родини до США у 1920-х роках до участі в боях на Соломонових островах, Бугенвілі та Іодзімі став прикладом внеску вихідців із Центрально-Східної Європи у збройні сили Сполучених Штатів. На жаль, невдовзі після встановлення прапора Майкл Стренк загинув під час бойових дій.

Попри взяття Сурібаті, бойові дії на Іодзімі тривали. Основні сили японського гарнізону зосереджувалися в центральній та північній частинах острова, де генерал Курібаяші створив глибоко ешелоновану оборону з численними бункерами й розгалуженою мережею тунелів. Просування американських військ перетворилося на поступове й виснажливе знищення укріплених позицій, що вимагало значних зусиль і часу.

Японські підрозділи діяли переважно оборонно, уникаючи масштабних контратак і роблячи ставку на виснаження противника. Система підземних ходів дозволяла здійснювати локальні раптові удари та зберігати боєздатність навіть після втрати поверхневих позицій. Окремі осередки спротиву існували навіть після встановлення американського контролю над більшою частиною острова. І лише 26 березня 1945 року операцію офіційно було оголошено завершеною.

Підсумки

Битва за Іодзіму стала однією з найважчих і найвитратніших операцій Тихоокеанської компанії. Вона продемонструвала високий рівень підготовки японської оборони та рішучість гарнізону, а також суттєво вплинула на подальше планування бойових дій союзників. Незважаючи на невеликі розміри острова, його стратегічне значення було надзвичайно високим: контроль над Іодзімою забезпечив безпечніші маршрути для американської авіації та створив важливу базу для аварійних посадок.

Загальні втрати США під час боїв за острів становили близько 26 тисяч осіб, з яких понад 6 800 загинули, а близько 19 000 були поранені. Для Корпусу морської піхоти США ця битва стала однією з найкривавіших у його історії. А японський гарнізон зазнав майже повного знищення: з приблизно 21–22 тисяч захисників острова в живих залишилися лише кілька сотень, більшість з яких потрапили в полон у важкому стані. Такий мізерний відсоток полонених пояснюється суворими наказами японського командування, а також традиційною відмовою солдатів здаватися та прагненням битися до останнього.

Попри значні втрати, стратегічні результати операції мали довготривалий ефект. Острів став важливою авіаційною базою, а протягом останнього року війни на ньому здійснили аварійні посадки понад 2 400 американських бомбардувальників B-29, що врятувало життя тисячам льотчиків. Захоплення Іодзіми також створило передумови для подальшої операції на Окінаві та наблизило завершальний етап війни на Тихому океані.

Додатковий матеріал взятий з джерела - https://uain.press/ та https://porokhivnytsya.com.ua/