.png)
Адаптував, переклав та покращив @ddd_spetz
Постійно виявлене Сполученими Штатами прагнення поставити під свій контроль розвиток внутрішньополітичних процесів у Панамі пояснюється передусім стратегічною значущістю Панамського каналу, що є найбільшим вузлом морських комунікацій між Атлантичним і Тихим океаном. Він доступний для кораблів практично всіх класів, за винятком деяких типів авіаносців, і здатний пропускати судна через систему парних шлюзів в обох напрямках одночасно. У 1903 році Панамі було нав'язано договір, що дозволив США окупувати зону Панамського каналу і повністю контролювати використання цього водного шляху. У 1977 році під тиском світової громадськості американська адміністрація була змушена піти на укладення нового договору, що передбачає передачу каналу під юрисдикцію Панами до 2000 року, а також ліквідацію військових об'єктів США на панамській території. Тут розташовані командний пункт і штаб (Куоррі-Гайтс) об'єднаного командування збройних сил США в зоні Центральної та Південної Америки (ОК ЗС США в зоні ЦПСА), авіабаза ВПС Говард, пункт базування ВМС США і низка інших важливих об'єктів.
Конфлікт у відносинах між Сполученими Штатами і Панамою став назрівати з 1937 року і був пов'язаний головним чином з відмовою панамського керівництва надати територію країни для інтервенціоністських акцій проти Нікарагуа. Даний період відзначений активізацією діяльності Панами на підтримку прогресивних рухів у Центральній Америці загалом, а також із захисту власного суверенітету та національної незалежності. Тому американська адміністрація зробила ставку на усунення від влади генерала М. Нор'єги та його уряду і встановлення в країні проамериканського режиму. У 1987-1989 роках були використані практично всі способи військово-політичного, економічного і психологічного тиску на республіку з тим, щоб підірвати позиції керівництва Панами. Кульмінацією великомасштабної і довготривалої антипанамської кампанії стала операція американських збройних сил "Just cause" ("Джаст коз" - "Справедлива справа"), яку здійснено у повній відповідності до "неоглобалістичної" концепції "конфліктів низької інтенсивності".
Прагнучи виправдатися перед обличчям світової громадськості за збройне вторгнення, представники адміністрації США неодноразово заявляли, що цілями операції були насамперед захист американських громадян, які перебувають у Панамі, усунення генерала Нор'єги з усіх керівних посад і віддання його під суд як одного з лідерів наркомафії.
Рішення на проведення операції "Just cause" ухвалив президент США 17-18 грудня 1989 року без попередніх консультацій із конгресом країни.
Згідно з опублікованими в західній пресі матеріалами, задумом операції передбачалося:
- раптовими ударами літаків тактичної авіації вночі завдати поразки основним формуванням сил національної оборони Панами в пунктах постійної дислокації, деморалізувати їх і позбавити здатності організованого опору;
- спільними діями повітряних десантів, а також частин і підрозділів збройних сил США, що постійно дислокуються в Панамі, оволодіти найважливішими адміністративними об'єктами в містах Панама, Колон і Ріо-Ато, роззброїти гарнізони сил національно оборони і посилити контроль над зоною Панамського каналу;
- захопити генерала М. Нор'єгу і доставити його в США для віддання під суд;
- забезпечити встановлення "демократії" в Панамі та перехід державної влади до проамериканського уряду Г. Ендари.
До операції залучалися частини і підрозділи зі складу ОК ЗС США в зоні ЦПЮА, а також угруповання посилення зі складу "сил швидкого розгортання", перекинуте до Панами до початку і під час бойових дій.
Головних цілей операції "Just cause" планувалося досягти протягом 4-6 год. За даними іноземної преси, загалом у бойових діях брало участь приблизно 26 тис. американських військовослужбовців (із них майже 13 тис. було перекинуто зі США з 20 до 24 грудня 1989 року), більше ніж 100 танків і бронетранспортерів, майже 140 знарядь польової артилерії та мінометів, до 350 ПУ ПТКР і 170 гелікоптерів армійської авіації, до 30 бойових літаків. Зі складу 1-го авіаційного крила спеціального призначення 23 ВА ВТАК ВПС було перекинуто понад 500 осіб, а також 12 літаків (сім АС-130Н, три МС-130, два НС-130) і дев'ять гелікоптерів (п'ять MH-53J, чотири МН-60), які виконали під час операцій більше ніж 400 вильотів із загальним нальотом понад 1200 год. У бойових діях брали участь два літаки АС-130А зі складу 919-ї авіаційної групи спеціального призначення, які виконали 22 вильоти (понад 60 год нальоту). Перекидання військ і техніки здійснювалося літаками С-5А, С-130 і С-141 зі складу 27 транспортних авіакрил регулярних ВПС і їхніх резервів.
Збройні сили Панами (з 1983 року офіційна їхня назва - сили національної оборони) на початок агресії налічували близько 12 тис. військовослужбовців, зокрема в сухопутних військах і поліції - 11 тис. (окремих піхотних батальйонів - шість, окремих батальйонів спеціального призначення - два), ВПС - близько 0,5 тис., ВМС - до 0,4 тис. осіб. На озброєнні сил національної оборони було близько 30 бронетранспортерів, понад 50 знарядь польової артилерії і мінометів, 20 вертольотів і 23 літаки допоміжної авіації, 12 катерів. Крім того, в 1988 році було додатково створено збройне народне ополчення ("батальйони гідності") чисельністю близько 9 тис. осіб. Загони ополчення перебували здебільшого в зоні Панамського каналу і в західних провінціях країни.
Загальне керівництво операцією було покладено на міністра оборони США Р. Чейні та голову комітету генерала К. Пауелла, а безпосереднє - на командира 18-го повітряно-десантного корпусу генерал-лейтенанта К. Стайнера та головнокомандувача ОК ЗС США в зоні ЦПЮА генерала М. Термана.
Бойові дії розпочалися о 1:00 (за місцевим часом) 20 грудня 1989 року раптовими ударами тактичної авіації по основних об'єктах (гарнізонах) сил національної оборони у містах Панама, Колон, Ріо-Ато, Давид, а також діями спеціально створених для проведення операції оперативних груп зі складу частин і підрозділів сухопутних військ і морської піхоти.
Підрозділи "рейнджерів" (із сил спеціальних операцій), які входили до них, після десантування здійснювали захоплення призначених об'єктів і забезпечували посадку транспортних літаків із важким озброєнням.
У перші години нічної повітряно-десантної операції (найбільшої після Другої світової війни) одночасно брали участь 111 літаків, з яких 84 (два С-5, 63 С-141, 19 С-130) здійснювали викид десанту і вантажів парашутним способом з висоти 150-180 м, а 27 (10 С-5, 14 С-141, три С-130) – посадковим. Надалі протягом першої доби операції було виконано ще 53 рейси: 40 - літаками С-141 і 13 - С-5. Загалом із 20 до 22 грудня військово-транспортна авіація забезпечила перекидання в район бойових дій 10 600 військовослужбовців, а з 23-ї до 24-ї - додатково 2400. Важке озброєння і матеріальні засоби вивантажували на аеродромах Токумен, Олбрук і Ховард.
20 грудня 1989 року в період з 1:00 до 1:30 оперативні групи "Пасифік", "Атлантик" і "Семпер фіделіс" практично безперешкодно виконали поставлені завдання. Оперативна група "Байонот" під час захоплення будівлі генерального штабу сил національної оборони і гарнізону Форт-Амадор зустріла опір з боку підрозділів охорони і була змушена організувати штурм за підтримки артилерії та бойових вертольотів, а також танкової роти (17 танків "Шерідан"). Командуванню оперативної групи "Ред" під час блокування гарнізону сил національної оборони у м. Ріо-Ато теж довелося створювати штурмові загони, які за підтримки літаків A-7D і вертольотів захопили казарми військового містечка.
Під час проведення штурмових дій, за оцінкою американського командування, досить ефективним було застосування нових зразків озброєння сухопутних військ, зокрема ручних протитанкових гранатометів АТ-4. Підрозділи морської піхоти активно використовували колісні броньовані машини LAV-25.
На початковому етапі операції "Just cause" тактика дій оперативних груп полягала в такому:
- потайне, швидке висування до призначених об'єктів за одним або кількома маршрутами , блокування підступів до них і (за відсутності озброєної охорони) негайне оволодіння ними;
-організація і проведення штурму об'єкта (за наявності організованого опору), під час якого створювали переважну вогневу перевагу з використанням усіх штатних і доданих вогневих засобів;
- підтримання тісної взаємодії між сусідніми оперативними групами (характерно для бойових дій у м. Панамі), а також армійською авіацією та артилерією;
- децентралізоване використання армійської авіації та артилерії під час бойових дій у місті.
Основним завданням літаків і вертольотів зі складу сил спеціальних операцій було завдання попереджувальних ударів по заздалегідь призначеним цілям за 10-15 хв до початку викидання десанту, а також придушення осередків опору. Для дій вночі всі члени екіпажів (зокрема з армійської авіації) були оснащені приладами нічного бачення типу ANV1S-6S (нашоломні окуляри), що дають змогу вести прицільний вогонь по наземних цілях, а також забезпечують впізнавання своїх підрозділів (завдяки застосуванню спеціального маркування на одязі військовослужбовців, техніці та кордонах посадочних майданчиків).
Під час збройного вторгнення в Панаму американське командування вперше використовувало в реальній бойовій обстановці нові авіаційні системи зброї: вертоліт АН-64А "Апач" і тактичний винищувач F-117A, створений на основі технології "стелс". Загалом в операції, за даними зарубіжних джерел, було задіяно шість літаків F-117A, два з яких узяли участь в авіаційному ударі по об'єктах гарнізону м. Ріо-Ато (80 км на південний захід від м. Панама).
У бойових діях взяли участь шість літаків A-7D ВПС національної гвардії, які постійно перебували на авіабазі Хозард. Заміна їх здійснювалася за принципом ротації. Ними було виконано 76 бойових вильотів.
Для забезпечення дозаправки паливом у повітрі було залучено літаки-заправники КС-135 і КС-10 стратегічного авіаційного командування ВПС США. Протягом 12 діб ними було виконано понад 160 польотів і передано на борт літаків, що заправляються, близько 5000 т палива.
Активно використовувалися 18 літаків наведення авіації ОА-37 24-го змішаного авіакрила (авіабаза Ховард). Крім вирішення основного завдання, вони вели повітряну розвідку, залучалися як ретранслятори для передачі вказівок і розпоряджень командування, брали участь в організації евакуації поранених.
Особлива роль відводилася ланці тактичних винищувачів F-16, які разом із підрозділом мобільних засобів радіолокаційного виявлення повітряних цілей були перекинуті з авіабази Гілл (штат Юта) в Панаму. За повідомленнями преси, перед ними було поставлено завдання перешкодити можливій спробі генерала Нор'єги покинути країну на легкомоторному літаку.
Ефективному застосуванню авіації США під час вторгнення, за оцінками військових експертів, сприяли такі чинники:
-відсутність системи ППО в Панамі
-чітка координація дій армійської авіації та ВПС США;
-знання льотним складом обстановки в районі бойових дій;
-завчасна підготовка (з червня 1989 року) льотних екіпажів з урахуванням географічних особливостей Панами, інтенсивні тренування з десантування вночі, окремі з яких за кількістю сил і засобів, які брали участь, перевищували масштаби операції.
Усе це дало змогу американському командуванню забезпечити на початку операції одночасне перебування в обмеженому повітряному просторі (145х55 км) близько 180 літаків і до 170 вертольотів, виключивши випадки небезпечного зближення літальних апаратів у повітрі.
20 грудня 1989 року протягом доби всі оперативні групи загалом виконали покладені на них завдання (за винятком захоплення генерала М. Нор'єги). Однак під кінець дня в містах Панама, Колон, Ріо-Ато і в західних районах країни почав наростати опір з боку ополченців з "батальйонів гідності". За підтримки місцевого населення вони раптово нападали невеликими групами на американські підрозділи, обстрілюючи їх зі стрілецької зброї і гранатометів. Виникла реальна загроза початку партизанської війни.
У цих умовах американське командування ухвалило рішення про перекидання в Панаму додаткового контингенту військ, яке розпочалося в ніч з 20 на 21 грудня і тривало до кінця дня 22 грудня.
До ранку 21 грудня ситуація в столиці та провінціях різко загострилася. Незважаючи на те, що практично всі гарнізони сил національної оборони припинили опір і здалися в полон, напади на американські підрозділи загонів із "батальйонів гідності" і цивільного населення набули масового характеру. Почастішали спроби захоплення складів зі зброєю та боєприпасами. Мали місце пограбування президентського палацу та урядових установ насамперед з боку кримінальних елементів, зокрема звільнених окупантами з в'язниць. Новий уряд на чолі з Г. Ендарою, приведений до присяги 20 грудня, виявився не в змозі контролювати обстановку в країні. У зв'язку з цим повноваження з підтримання громадського порядку взяло на себе ОК ЗС США в зоні ЦЮА. У столиці було оголошено надзвичайний стан,
22 грудня о 2:30 штаб ОК ЗС США в зоні ЦЮА зазнав атаки з боку ополченців із "батальйонів гідності". У нападі брало участь до 1000 осіб, застосовували стрілецьку зброю і ручні гранати. Американські підрозділи змогли розсіяти повстанців тільки після нанесення авіаційних ударів літаками АС-130 і бойовими вертольотами, а також артилерійського обстрілу прилеглих кварталів.
На світанку було завдано ударів по районах зосередження повстанців у передмістях Ріо-Ато і Давид. Одночасно почалися операції з придушення осередків опору в цих районах. Аеромобільні загони під час операцій блокували в західних провінціях країни формування зі складу "батальйонів гідності", після чого роззброювали або знищували їх. За оцінкою американського командування, така тактика дій принесла бажані результати вже до 23 грудня. Практично у всіх районах Панами загони ополченців припинили опір і здалися в полон.
З початком операції "Just cause" одне із завдань із захоплення генерала М. Нор'єги виконували групи зі складу сил спеціальних операцій. Під час пошуків американські підрозділи всупереч загальноприйнятим міжнародним нормам блокували посольства Куби, Лівії та Нікарагуа, припустилися актів беззаконня і щодо глав дипломатичних представництв цих держав. Так, неодноразово проводилися обшуки автомашини посла Куби, здійснено насильницьке вторгнення близько 80 солдатів у будинок посла Нікарагуа.
23 грудня американське командування отримало дані, що М, Нор'єга переховується в резиденції в Панамі.
Міністр оборони Р. Чейні, який прибув 23 грудня до Панами, на нараді керівництва ОК ЗС США в зоні ЦПСА оголосив, що мети операції "Just cause" в основному досягнуто і, за оцінкою президента США, "збройні сили успішно виконали поставлені завдання". Надалі, за його словами, "головну роль у становленні демократії в Панамі відіграватимуть підрозділи зі зв'язку з цивільною адміністрацією та "психологічних операцій", які входять до складу сил спеціальних операцій.
3 січня генерал М. Нор'єга здався американському командуванню. Виведення американських військ, перекинутих зі США для участі в операції, як повідомляла іноземна преса, практично було завершено 14 лютого 1990 року.
Втрати американських збройних сил під час бойових дій, згідно із західними джерелами, становили 23 вбитих і близько 350 поранених. Сили національної оборони і "батальйони гідності" втратили 314 осіб убитими і 124 пораненими. На судовому процесі над генералом Нор'єгою колишній міністр юстиції США Р. Кларк заявив, посилаючись на дані Червоного Хреста, лікарень і правозахисних організацій, що внаслідок інтервенції загинуло від 4 до 7 тис. мирних жителів Панами.
Протягом перших двох діб операції було пошкоджено 15 американських військово-транспортних літаків (чотири С-141, 11 С-130), 13 з яких були повернуті в стрій до 2 січня, а два - до 16 січня 1990 року. Така кількість пошкоджених літаків, на думку американських військових фахівців, стала наслідком перенесення часу десантування підрозділів другого ешелону з нічного на денний, що було викликано несприятливими погодними умовами (затримка вильоту склала 5 год). Зі 170 гелікоптерів армійської авіації було втрачено чотири та пошкоджено 45 (44 з них повернуто в стрій протягом 24 год).
Збройна агресія США проти незалежної держави Панама свідчить, що всупереч духу часу Вашингтон не відмовився від використання військово-силових методів для досягнення політичних цілей. Надмірна перевага військових контингентів, які брали участь в операції "Джаст коз", над силами національної оборони Панами, активне застосування нових озброєнь свідчить про зацікавленість військово-політичного керівництва США в тому, щоб максимальна кількість військовослужбовців набула бойового досвіду з метою його використання в майбутніх агресивних акціях.
