Сарлін Рей - Пара слів про наркоманів на війні

Адаптував, переклав та покращив @ddd_spetz

У цьому нарисі Рей Сарлін, який служив у 1969-70 рр. офіцером одного з піхотних полків США, розповідає про свій досвід зіткнення з наркоманами в американських польових частинах.

Ось який вигляд мав перший викрадений мною солдат-наркоман.

Я командував ротою Чарлі з січня по травень 1970 року. У першу ж мою ніч у полі дві з трьох наших засідок вступили в бій і емоції тоді зашкалювали. Солдати Армії Північного Вʼєтнаму (АПВ), які залишилися живими, тікали від першої засідки через чагарники прямо на позиції другої, яка знаходилася від першої на відстані трохи менше кілометра. Проблема була в тому, що солдати АПВ тепер уже ніби й не були в засідці (бо знали про її існування), тому на фланг нашої другої засідки вони вийшли вже вишикувавшись у бойовий ланцюг. Флангові атаки були виграшною тактикою в багатьох історичних битвах, тому що ті, хто обороняються, не можуть сконцентрувати всю свою вогневу міць в одному місці. Того разу ворог, можливо, і не планував саме такий маневр, але його атака волею чи неволею була дуже ефективною.

Один молодий солдат, чия форма була обвішана пацифіками і всілякими фенечками, за якимось натхненням схопив кулемет М-60 і побіг до флангу, що зазнав атаки. Причому поки він біг, він із цього кулемета постійно стріляв. Цей хід не тільки змусив ворожу атаку захлинутися, хоча вона і була ненавмисною, а й відправив на той світ кілька солдатів АПВ. Коли я розповів йому, що представив його до Бронзової Зірки, він сказав: "Нахрін мені це не треба, Кеп. Я цю хрінь викину". Рекомендації я все ж відправив. Вчинки значать більше за слова.

Друга зустріч із наркоманами мала такий вигляд.

Після описаного інциденту минуло кілька ночей. У кожну з цих ночей у нас були численні вогневі контакти. Один швидкоплинний контакт був навіть рано вранці. Загалом тоді наставала чергова ніч і один із трьох наших засадних патрулів знаходився приблизно за 1,2 км від ротного розташування. У цьому патрулі було приблизно десять осіб, оскільки наша більш рання практика показала, що виходити в засідки по шість осіб наші люди ще не готові. Ми, звісно, підготовку і тренування максимально посилили, щоб люди врешті-решт могли виходити в засідки і вшістьох. Ми в той період почали знаходити рис, багато рису. Де тільки цей рис не був захований - у мурашниках і між скелями, у корінні дерев і в крихітних печерах - і майже весь він був упакований у мішки об'ємом від 225 кг до тонни і двох тонн. До кінця періоду з 18 до 29 січня ми, діючи в оперативній зоні "Бандит", знайшли понад 140 тонн рису і заганяли весь вертолітний "актив" у регіоні, який цей рис вивозив. Утім, це вже інша історія.

Так от. Того вечора почалися мирні переговори і в батальйон регулярно надходили абсолютно рутинні звіти від засадних патрулів. Ніч була тиха, а видимість відмінна. Ландшафт був видимим і з не густою рослинністю, оскільки ми перебували в передгір'ях великих гір.

"Бум", - розрив ручної гранати порвав ніч. За розривом пішов шквал вогню з М-16 і М-60.

"Чарлі 6, це Яструб, ми вступили в контакт! Висилайте підкріплення!"

"Яструб, це Чарлі 6. Доповідайте обстановку, прийом!"

"Чарлі 6, тут всюди ВіСі! Витягуйте нас!"

Тим часом шквал вогню тривав, і, судячи зі звуків, вогонь вели тільки з американської зброї. Інтенсивність стрільби весь цей час була приблизно на одному рівні, що явно відрізнялося від більшості наших невеликих нічних перестрілок, які, до того ж, були значно більш швидкоплинними. Щось було не так із цим "контактом".

"Яструб, це Чарлі 6. У вас є втрати? Прийом".

[пауза] "Ухх, негативні втрати, Чарлі 6. Але в нас мало боєприпасів. Нам потрібні БТР-и зараз же!"

"Яструб, це Чарлі 6. Як багато ворогів ти бачиш? Прийом".

"Чорт! Та вони всюди! Вони заходять до нас у тил!"

"Яструб, це Чарлі 6. Припинити вогонь! Припинити вогонь!"

[шум] "Чарлі 6..." [шум] "Ястреб..." [шум] "...адіо не працює..." [шум].

"Яструб! Це Чарлі 6! Припинити вогонь! Припинити вогонь!"

Під час "раптових проблем із рацією" стрілянина тривала. Потім рація різко полагодилася, а першим повідомленням було: "Витягуйте нас! У нас скінчилися боєприпаси!"

Патруль стверджував, що його атакували бійці АПВ, які почали бій, жбурнувши американську гранату, після чого змушені були відступити через щільний вогонь патруля. Втрат не було ні у своїх, ні у супротивника, хоча хтось, імовірно, бачив, як останні тягли тіла своїх убитих. Незважаючи на все це, набої у них справді закінчилися, і вони ревно вимагали, щоб БТР-и з групи швидкого реагування витягли їх звідти.

Я був не єдиним, хто з підозрою поставився до їхньої історії. Їхній взводний командир і взводний сержант, а також інші взводні командири та старші сержанти нашої роти були присутні під час переговорів і, здавалося, були готові вибухнути будь-якої миті. Деякі, викотивши очі, осудливо хитали головами, а інші, слухаючи прохання надіслати підкріплення, тихо лаялися.

Загін швидкого реагування був у мене напоготові, а мінометний взвод (на той випадок, якщо ворог там справді є) готовий був прикрити відділення, що поверталося, щільним вогнем. Після того як я трохи отямився, я віддав патрулю прямий наказ: "Яструб, це Чарлі 6. Повертайтеся на базу!"

Як і слід було очікувати, на тому боці на секунду-дві настала тиша, а потім командир патруля взяв рацію і спробував пояснити мені їхнє скрутне становище - мовляв, у них був жорсткий контакт, скінчилися боєприпаси, а невідома кількість ворогів блукає десь навкруги. Я, повідомивши їм, яких запобіжних заходів вжив, повторив наказ і, після невеликих умовлянь, вони врешті-решт вирішили повертатися.

Перед тим як вони повернулися, їхній командир взводу і взводний сержант зібрали решту їхнього взводу, і люди чекали їхнього повернення з великою увагою. Коли вони повернулися, лейтенант віддав наказ перезарядити зброю, а відділенню, що повернулося, вийти з їхнього БТРа, в якому вони закрилися. Навколо вже збиралися інші бійці роти, щоб поспостерігати за драмою, що розгортається. Дуже довгі, але при цьому такі, що промайнули як секунда, наступні десять хвилин минули в переговорах із командиром бунтівного відділення, який відмовлявся вилазити назовні доти, доки йому не дадуть гарантій, зокрема чесного слова, що його не відмудохають. Після цього він усе-таки виліз, його роззброїли і помістили під варту до ранку. Його відділення під керівництвом нового командира було відправлено до ранку в короткий патруль, з якого вони повернулися без пригод.

Щоб тієї ночі більше не відбулося "контактів", божевільний сержант і деякі інші бійці з його відділення мали ретельно охоронятися. Такий захід був необхідний, щоб захистити їх від розправи з боку решти солдатів роти, які добряче розлютилися через цей інцидент. Один із них сказав мені: "Через них тепер ви нікому не довіряєте, сер!" А ще одна людина розповіла мені, що цей БТР був відомий як "кінчений", оскільки в минулому колишній командир зібрав у ньому всіх наркоманів, які системно вживають наркотики, і прирівняних до них баламутів.

Плани патрулів на наступний день були переглянуті і, з першими променями сонця, "кінчений" БТР був виведений з периметра і запаркований, а командир взводу і взводний сержант організували в ньому пошук "контрабанди". По ходу справи було знайдено кілька маленьких індивідуальних схованок із гашишем і дві великі закладки у вигляді великих целофанових пакетів із травою. Один був захований у технічному мануалі з управління БТР-ом, а інший - у подвійному дні одного з раціонів із недоторканного запасу.

За винятком відбитків пальців не було жодного законного способу прив'язати наркоту до будь-кого з них, тож командир відділення, який де-факто "володів" БТРом, від серйозних звинувачень звільнився. Головне рішення, яке я ухвалив після цього випадку, полягало в тому, щоб розділити це відділення, кілька людей з якого я перевів на свій командний БТР, а інших розкидавши на інші БТРи роти.

З тих двох, що потрапили на мій БТР, один був пізніше жорстоко побитий за те, що вживав прямо під час польового виходу, а інший виявився чудовим солдатом і цікавою людиною, з якою, коли видавалася вільна хвилинка, можна було поговорити про різні суспільні тенденції та й просто про життя загалом.

Ситуація в міру плину життя згладжувалася, хоча певний інтерес представляє те, що Військовий суд встановив, що вже колишній сержант, який командував засадним патрулем тієї ночі, винен у створенні загрози своєму підрозділу і у відмові підкоритися наказу. Загалом, непереливки йому потім довелося, хоча я особисто йому співчував, бо в минулому він був хорошим солдатом, але згорів, потрапивши в капкан наркотиків під час свого 6-місячного продовження служби в Намі.

Тільки один персонаж з усіх інших з "дивного" БТР-а привернув мою увагу за решту п'ять місяців моєї служби. Цей тип спливав знову і знову, незважаючи на те, що загалом у полі він не пробув і місяця, і викликав він тільки одне відчуття - головний біль, причому навіть тоді, коли вже сидів під замком в очікуванні суду.

Від одного погляду на нього ти розумів, де автор "Першої крові" знайшов натхнення для образу Джона Рембо. Взагалі такі солдати рідко коли могли налякати дисциплінованих бійців з АПВ або їхніх колег із В'єтконгу. У нього було довге зваляне волосся, вуса Панчо Вільї (Панчо Вілья - один із лідерів Мексиканської революції 1910-1917 рр., носив характерні підкручені "гусарські" вуса) і ніж Боуї. Він виглядав хреново, мужики! Хреново! Але, як то кажуть, за зовнішністю не судять.

Будучи правою рукою командира "наркоманського" відділення, це саме він був в ефірі тієї ночі, і тільки завдяки чистій випадковості він потім не став командиром цього відділення. За кілька тижнів після фальшивого контакту в нього, вже коли він був в іншій засідці, почалася паніка і він зробив постріл, який попередив ворога і вбив одного солдата в його новому взводі.

Тепер, переміщений у ще один взвод як "гладкий рукав" ("гладкий рукав" - прізвисько, яке в американській армії носили розжалувані за провини в рядові солдати; це прізвисько пов'язане з ганебною, такою, що не відповідає терміну служби, відсутністю на рукаві форменого кітеля сержантських або капральських нашивок) він перебував у складі підрозділу, який перекидали в гори для деблокади третьої роти другого батальйону першого Кавалерійського полку. Підрозділ цей вів із Чарлі бій на схилі гори. На те, щоб повністю перекинути роту в зону висадки пішло кілька годин, і, поки ми перебували в блокуючій позиції, бій, що вела Кавалерія, відбивався від стін каньйону наче звуки Армагеддона. Коли ми, нарешті, змогли почати рух, кавалерійська рота взяла гору над АПВ, тож нас "переадресували" - нам було поставлено завдання піднятися на сусідню гору до заходу сонця. Зроблено це було для того, щоб ми могли надати вогневу підтримку підрозділу, який діяв у сусідній оперативній зоні. "Засідка" була в тому, що нам належало піднятися на крутий 500-метровий гребінь. Нестерпно важко було підніматися схилами, що обсипалися. У нас не було вибору, окрім як лізти на вершину, там реально не було інших варіантів.

Сходження було надто важким для нашого "Рембо". Приблизно через третину шляху він категорично відмовився йти далі, помилково вирішивши що навколо демократія і решта бійців підтримають його заколот.

Коли його командир відділення, взводний сержант і командир взводу не змогли змусити його встати з каменя, на якому він сидів, у справу знову мав вступити я.

Я пояснив йому всю серйозність ситуації і дав йому можливість покаятися, щоб він міг продовжити рух із колоною. І все це при свідках, які записували кожне слово. Він продовжував іти у відмову, тому я наказав його взводу забрати в нього все, що має хоч якийсь стосунок до військового спорядження, включно з його моторошним ножем і навіть ножем-відкривачкою Р-38. Бійці все зробили швидко й оперативно і, після повної п'ятихвилинної зупинки ми знову рушили, залишивши його сидіти там, де він сидить. Як і очікувалося, він проявив спритність і нагнав хвіст колони до того, як останні люди з ар'єргарду зникли з поля зору.

Я б хотів, щоб на цьому історія про нього закінчилася, але, на жаль, не вийде. Від тиловиків до нас дійшла чутка, що в очікуванні трибуналу ця сволота тягає Знак Бойового Піхотинця (на який він не мав права, тому що не провів у полі й 30-ти днів), а тимчасово працює він водієм у майора. У нас тоді було справжнє повстання! З якоїсь причини в тилу, передаючи нам цю інформацію, схоже не оцінили серйозність ситуації і цього повідомлення, переданого польовим піхотинцям. Втім, швидкий і жорсткий рейд кількох наших хлопців у тил цю ситуацію зі Знаком швидко виправив.

Коли я починав писати цю "військову історію", я думав, що обмежуся лише парою абзаців. Наркоманія не була головною проблемою в полі і, звісно, це не носило масового характеру. Але серйозність навіть цих небагатьох інцидентів була величезною: зокрема, внаслідок згаданого випадку з "Рембо" одна хороша людина загинула через чужу наркоманську панічну атаку. Ну і, звісно, зловживання наркотою здатне підірвати моральний дух і бойовий настрій будь-якого підрозділу, що опосередковано зменшує шанси на виживання у кожного в цьому підрозділі.