top of page
  • Фото автораgegure

Радянський радіофугас Ф-10

Адаптував, переклав та покращив @ddd_spetz

Ніч 14 листопада 1941 року вже переходила в ранок, коли оглушливої сили вибух сколихнув вулицю Дзержинського в Харкові та прилеглі до неї райони міста. У повітря злетіла садиба, розташована за адресою вулиця Дзержинського, будинок 17. До війни окремий одноповерховий житловий будинок побудували для першого секретаря компартії України Станіслава Косіора, а після перенесення столиці з Харкова до Києва, у будинку жили секретарі харківського обкому. Після окупації міста цей особняк місцем свого розміщення вибрав командир німецької 68-ї піхотної дивізії генерал-майор Георг Браун.


Унаслідок підриву 350-кілограмового радіокерованого фугасу особняк було зруйновано. Під його завалами загинули 13 німецьких солдатів і офіцерів, зокрема командир 68-ї піхотної дивізії та за сумісництвом військовий комендант Харкова генерал-майор Георг Браун (посмертно йому присвоїли звання генерал-лейтенанта), два офіцери його штабу, а також 4 унтер-офіцери та 6 рядових. Важкі поранення дістали начальник розвідувального відділу 68-ї піхотної дивізії, перекладач і фельдфебель. Вибух на вулиці Дзержинського в Харкові став одним із підривів потужних радіофугасів, які були заздалегідь встановлені радянськими саперними частинами перед здачею міста противнику. Цієї ж ночі за допомогою заздалегідь закладеної міни було здійснено підрив опори Холодногірського віадука.


Про те, що в Харкові на них чекатимуть міни, німці здогадувалися ще з сумного досвіду Києва та Одеси. Не за довго до вибуху в Харкові, 22 жовтня в будівлі НКВС, розташованій на вулиці Маразліївській, в окупованій румуно-німецькими військами Одесі стався вибух радіокерованої міни, яка була встоновлена радянськими саперами ще до здачі міста. Унаслідок потужного вибуху будівля частково обвалилася, поховавши під уламками 67 осіб, зокрема 16 офіцерів. У будівлі знаходився штаб 10-ї піхотної дивізії 4-ї румунської армії, а також військова комендатура міста. Під час вибуху загинув командир 10-ї піхотної дивізії і військовий комендант міста румунський генерал Іон Глогоджану.

Будівля у Одесі після підриву міни

Знаючи, що на них чекає, німці змогли знешкодити більшу частину зі встановлених у Харкові радіомін. Наприклад, під час обкопування будівлі штабу округу канавою німці знайшли антену радіоміни, за якою змогли визначити місце її розміщення. Під час спроби знешкодження вибухового пристрою загинув німецький сапер, який підірвався на міні-пастці. При цьому заряд міни (600 кг) німцям вдалося витягти. 28 жовтня 1941 року німці виявили і знешкодили міну в Усовському віадуку, а наступного дня виявили і знешкодили радіоміну в залізничному мосту.

Харків 1941 року

Будинок, розташований за адресою вулиця Дзержинського, 17 німецькі сапери також перевіряли, виявивши в підвалі будівлі під купою вугілля величезну міну уповільненої дії з 600 кг амоналу. Настільки вдала знахідка повністю приспала їхню пильність, їм і в голову не могло прийти, що така міна може бути обманкою. Безпосередньо під нею трохи глибше була ще одна міна, цього разу Ф-10 з 350 кг вибухівки, саме вона вибухнула в підвалі будинку після того, як у нього 13 листопада в'їхав генерал-майор Георг Браун зі своїм штабом.


Над створенням радіофугасів у СРСР почали працювати задовго до війни. Їх почали створювати в Остехбюро (скор. від Особливе технічне бюро з військових винаходів спеціального призначення), яке було засновано ще в 1927 році. Роботами керував фахівець із вибухів на відстані Володимир Бекаурі, також великий внесок у створення радянських радіомін вніс академік Володимир Міткевич. Проведені випробування і отримані тактико-технічні характеристики радіомін справили на військових приємне враження, тому вже в 1930 році було ухвалено рішення про розгортання виробництва радіомін, які спочатку отримали позначення "Бемі" (похідне від прізвища Бекаурі - Міткевич). Уже в 1932 році у складі РСЧА були підрозділи, які мали на озброєнні різні типи радіокерованих фугасів, які в ті роки позначалися як ТОС - техніка особливої секретності.

Радіофугас Ф-10

Перед Другою світовою війною війною в саперні підрозділи РСЧА почала надходити нова об'єктна міна, яка складалася з радіопристрою Ф-10 і заряду, потужність якого могла змінюватися в широкому діапазоні. Зовні радіоміна являла собою металевий ящик 40х38х28 сантиметрів - блок управління, восьмиламповий радіоприймач, та дешифратор сигналу. Маса такого ящика, який зі свого боку поміщався в гумовий мішок, становила приблизно 35 кг. Ящик можна було встановлювати всередині об'єкта, що мінується, там, де це було найзручніше. Як зазначали констуктори, він міг бути встановлений на глибині до 2,5 метрів. До міни також додавалася радіоантена довжиною 30 метрів. Восьмиламповий радіоприймач міни живився від акумулятора (акумулятор і блок управління містили в ящики однієї розмірності), з яким з'єднувався за допомогою кабелю живлення. Залежно від режиму роботи радіоміна могла перебувати в очікуванні сигналу на підрив від 4 до 40 діб.


Об'єктна радіокерована міна Ф-10 призначалася для знищення шляхом підриву найбільш важливих об'єктів промислового, військового і політичного значення, а також ключових об'єктів інфраструктури. Йшлося про об'єкти, рішення на знищення яких не могло бути ухвалене у звичайному порядку ні в момент залишення радянськими військами цієї місцевості, ні пізніше, і які підлягали руйнуванню лише за особливих обставин.


До таких об'єктів належали великі мости, віадуки, тунелі, дамби, проїзди під шляхопроводами, де об'їзд неможливий або вкрай ускладнений, залізничні вузли, гідротехнічні споруди, нафтобази, насосні станції, інфраструктура аеродромів: ангари, пункти управління польотами, ремонтні майстерні, ємності з пальним, електричні силові агрегати великих електростанцій, об'єкти промисловості, шахти, вузли телефонного та радіозв'язку, громадсько-значущі будівлі, придатні для розміщення штабів і установ армій супротивника, а також для використання в якості казарм і комендатур.

Блок управління радіоміни Ф-10 без корпусу

Конструктивно міна являла собою блок управління, який міг приймати і дешифрувати одержувані радіосигнали, видавши електроімпульс, здатний підірвати до трьох електродетонаторів, а із застосуванням спеціального проміжного блоку-розгалужувача - до 36 електродетонаторів. Маса вибухівки в такому радіофугасі могла змінюватися залежно від характеру і розмірів об'єкту, що мінується, і могла становити від кількох десятків кілограмів до кількох тонн (згідно з досвідом застосування). Блок управління міг перебувати як разом із зарядом (зарядами), так і на відстані від них до 50 метрів. При цьому на кожен із трьох зарядів йшла своя власна електропідривна лінія.

На відстані до 40 метрів від Ф-10 перебувала дротова антена завдовжки не менше 30 метрів. Напрямок і розміщення антени обумовлювалися умовами проходження радіохвиль, проте в загальному випадку її можна було закопати в землю на глибину 50-80 см, помістити у воду на глибину до 50 см або вмурувати в стіни на глибину не більше 6 см. Із самою радіоміною антена з'єднувалася за допомогою фідера довжиною до 40 метрів. З апарата Ф-10 виходили три двожильні кабелі електровибухового ланцюга, довжина цих кабелів могла становити до 50 метрів. Водночас бажано було, щоб довжина всіх трьох електровибухових ланцюгів була приблизною рівною, для того щоб не допустити великої різниці в електроопорах гілок. Безпосередньо до кінців кабелю приєднувалися електродетонатори, вставлені в заряди вибухових речовин, які й перетворювали пристрій на грізний радіокерований фугас величезної потужності.


Додатково радіоміна могла оснащуватися пристроєм самоліквідації за допомогою детонатора уповільненої дії (до 120 діб), годинникового десятидобового замикача, годинникового тридцятип'ятидобового замикача, годинникового детонатора ЧМВ-16 (до 16 діб), годинникового детонатора ЧМВ-60 (до 60 діб). Однак звуки роботи подібних годинникових механізмів були суттєвим демаскувальним фактором для мін. Неозброєним вухом можна було чітко розрізнити цокання годинника міни, розміщеної в землі, з відстані 5-10 см від землі, у цегляній кладці - з 20-30 см. Клацання підзаводу годинника було чутно з 15-30 см і 60-90 см відповідно. При використанні німцями спеціальної прослуховувальної апаратури, яку виробляла компанія Elektro-Akustik, цокання годинника вловлювали з відстані від 2,5 до 6 метрів, а клацання підзаводу годинника - з 6-8 метрів.

Німецькі солдати коло витягнутих радіомін Ф-10 та ящиків із вибухівкою

Як радіопередавачі, які використовували для ініціювання керованого вибуху радіофугаса, могли застосовувати військові радіостанції дивізійної, корпусної або армійської ланки. За офіційною радянською інформацією, на 22 червня 1941 року в РСЧА перебували радіостанції оперативної ланки РАТ, які мали вихідну потужність 1 кВт і дальність зв'язку приблизно 600 км; радіостанції РАО-КВ, які мали вихідну потужність 400-500 Вт і дальність зв'язку до 300 км; радіостанції РСБ-Ф, які мали вихідну потужність 40-50 Вт і дальність зв'язку до 30 км. Усі перераховані вище радіостанції працювали в діапазоні хвиль від 25 до 120 метрів, тобто в короткому і середньому діапазоні радіохвиль. Приміром, сигнал на вибух радіофугаса в Харкові було надіслано з Воронезької радіомовної станції, що була розташована більш ніж за 550 кілометрів від міста.


Уперше у світовій історії червона армія використала наявні на озброєнні радіофугаси вже 12 липня 1941 року. Три керованих по радіо фугаси потужністю 250 кг тротилу кожен вибухнули в селищі Струги Червоні на території Псковської області. Радіоміни встановили червоноармійці роти спеціального мінування, їх підірвали за сигналом від радіостанції, що розташована за 150 км від місця закладання, після зайняття селища військами противника. Через два дні проведена льотчиками аерофотозйомка підтвердила, що на місці будівель, у яких було встановлено радіофугаси, залишилися воронки від вибухів і купа руїн.


Першим по-справжньому масштабним мінуванням з використанням радіомін Ф-10 стало мінування Виборга, де було встановлено 25 радіофугасів, які містили від 120 до 4500 кг тротилу. З них було підірвано 17 на 12 міських об'єктах, ще 8 вдалося нейтралізувати і знешкодити, коли стало зрозуміло, що до вибуху мін призводить радіосигнал, що звідкись надходить. Знайдені міни відправили для вивчення в Гельсінкі, де їх з великим інтересом вивчили фахівці. Вже до 2 вересня 1941 року було видано відповідні інструкції, які містили правила поводження і нейтралізації радіомін радянського виробництва. Зокрема, вказувалося, що як радіосигнали використовують довоєнні паузові музичні мелодії Мінської та Харківської широкомовних радіостанцій (цими мелодіями заповнювали радіоефір між передачами).


Для приймання керівного сигналу антена радіомін мала вкладатися в горизонтальному або близькому до нього положенні й обов'язково в тому напрямку, звідки надходитиме сигнал на підрив. Неважко було здогадатися, що у всіх випадках антена прямувала в напрямку приблизно на схід. Саме тому дуже ефективним способом виявлення встановлених радіомін було відкопування канави приблизно метрової глибини навколо підозрілих об'єктів. Це давало змогу виявити тридцятиметрову антену, яку закопували на глибину 50-80 см недалеко від об'єкта. Отриманою у Виборзі інформацією фіни досить оперативно поділилися з німцями. Можливо, ця інформація дозволила німцям швидко і правильно організувати боротьбу з радянськими мінами, керованими по радіо.


У Харкові німцям вдалося запобігти вибухам більшої частини встановлених у місті радіофугасів. При цьому необхідно зазначити, що саме в Харкові та районах навколо міста застосування об'єктних мін, оснащених детонаторами уповільненої дії, дало значно кращі результати. Приміром, із 315 об'єктних мін, які були встановлені на залізниці та залізничних об'єктах бійцями 5-ї та 27-ї залізничних бригад, німцям удалося виявити всього 37, причому знешкодити вони змогли лише 14, а 23 їм довелося підривати на місці. Решта мін спрацювали за своїми цілями.


Сама по собі ідея управління підривом мін за допомогою радіосигналів себе виправдала, довівши на практиці ефективність такого способу. Однак широке застосування таких мін було можливе лише до того моменту, як противник отримає у свої руки чинні зразки, інструкції та опис принципів їхньої роботи. Уже до середини-кінця осені 1941 року такі міни перестали бути для гітлерівців та їхніх союзників якимось сюрпризом. Водночас досвід бойового застосування показав, що радіоміни мають серйозний недолік - їх можна просто і надійно блокувати, також до мінусів належав обмежений термін їхньої бойової роботи.

587 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі

СПМ

СРМ

МЛ-7

bottom of page