Найманці Піднебесної. Як працюють приватні військові компанії Китаю

Китай сьогодні є однією з трьох провідних світових держав. При цьому політика невтручання, якої останні десятиліття дотримується Пекін, не може не викликати певної поваги. Справді, на відміну не лише від Сполучених Штатів, Великої Британії чи Франції, Китай воліє не втручатися у військові конфлікти за кордоном.

Мудра і зважена політика китайського керівництва наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст. дозволила країні здійснити колосальний економічний стрибок. Але за економічним успіхом неминуче приходять політичні амбіції. До того ж, загострення політичної ситуації в сучасному світі змушує всі країни, що володіють більш-менш серйозними інтересами і позиціями, "стискати кулаки" для їх захисту. І Китай тут не є винятком.

До останнього часу Китай утримувався від створення військових баз за межами країни, хоча, що казати, давно отримав і політичні, і фінансово-економічні, і військово-технічні можливості для цього. Але зростаюча активність китайських компаній, зокрема в таких проблемних регіонах як Близький Схід і Східна Африка, змусила Пекін інакше поглянути на перспективи своєї військової присутності в різних куточках планети.

По-перше, 1 серпня 2017 року Китай нарешті обзавівся власною зарубіжною військовою базою. І, що дивно, з'явилася вона не в Зімбабве або М'янмі, не в Судані чи на Кубі, а в Джібуті - невеликій і вельми "тихій" у політичному плані державі Африканського Рогу. Що цікаво, у Джибуті вже квартирують французи, американці, іспанці та навіть японці. Тепер прийшла черга і КНР. У Джибуті було відкрито пункт матеріально-технічного забезпечення ВМС Китаю.

Формально Пекін відкрив ПМТЗ для допомоги своїм військовим кораблям у боротьбі з піратами. Але, враховуючи, що розміщений у Джібуті особовий склад планують збільшити до 2 тисяч військовослужбовців, пункт можна порівняти з повноцінною військовою базою. І її призначення, зрозуміло, не тільки і не стільки боротьба з сомалійськими піратами, скільки забезпечення діяльності китайського військового флоту в цій частині Індійського океану, захист китайських економічних інтересів. Адже не секрет, що і в Кенії, і в Мозамбіку, і в інших країнах східноафриканського узбережжя у Китаю є свої економічні інтереси. А де економіка, там і політика, і збройні сили.

По-друге, Китай останніми роками активно використовує такий сучасний інструмент військово-політичної присутності як приватні військові компанії. На захист економічних інтересів Піднебесної в Африці та Азії мобілізовано сотні тисяч службовців приватних військових компаній. Китайські ПВК не такі відомі, як американські або британські, але це не скасовує факту їхнього існування.

Найманці з КНР охороняють китайські промислові об'єкти в різних країнах світу. З огляду на те, що в Китаї весь великий бізнес перебуває під тотальним контролем держави, приватні військові компанії діють з відома і за підтримки офіційної китайської влади. Хоча формально остання, зрозуміло, всіляко відхрещується від неї. До речі, китайські приватні військові компанії дещо забарилися з виходом на міжнародну арену. Коли американські та британські приватні військові компанії вже давно були присутні на світовому ринку охоронних послуг, ніхто ще не знав про існування китайських ПВК. Вони дебютували на початку 2000-х років, але на більш-менш серйозний рівень вийшли вже до 2010-х років.

Головним завданням китайських ПВК і тоді, і зараз залишається охорона китайських об'єктів і китайських громадян за межами КНР, насамперед у "проблемних" країнах Африки та Близького Сходу. Частка китайського бізнесу в економіках країн, що розвиваються, зростає, а отже, дедалі більше стає і об'єктів, що належать китайським компаніям за межами Піднебесної, і китайських громадян, які працюють на них. Природно, періодично трапляються ексцеси, пов'язані з нападами, захопленнями заручників, викраденнями. Для їх запобігання китайські компанії і наймають приватні військові структури.

Нині китайські приватні військові компанії працюють у країнах - "гарячих точках" Іраку та Афганістані, забезпечують безпеку китайських підприємств та інших об'єктів у Кенії, Нігерії, Ефіопії та багатьох інших країнах Африканського континенту. Треба сказати, зі своєю роботою вони справляються досить непогано. Наприклад, у липні 2016 р. у Південному Судані знову почалися масові заворушення. 330 громадян Китаю, які перебували в країні, опинилися під загрозою загибелі. На допомогу їм прийшла охоронна компанія DeWe Security, фахівці якої, незважаючи на відсутність озброєння, змогли врятувати громадян КНР і евакуювати їх на територію Кенії.

Китайські приватні військові компанії відомі значно менше, ніж їхні американські колеги. Проте деякі фірми варто перерахувати, оскільки їхня діяльність давно набула досить масштабного характеру. Перш за все, це Shandong Huawei Security Group. Приватна охоронна компанія, що функціонує з 2010 року, запрошує на роботу колишніх військовослужбовців спецпідрозділів армії та поліції КНР.

Враховуючи, що в Китаї є великий надлишок населення, а для тих, хто вступає на службу в силові структури, діють дуже жорсткі критерії відбору, можна не сумніватися в підготовленості кадрів компанії. Тим більше, що ПВК працює в Афганістані та Іраку, виконуючи завдання з охорони об'єктів китайських нафтових і будівельних компаній. І іноді китайським охоронцям доводиться працювати без зброї, оскільки заборону на її носіння диктує китайське законодавство. Звісно, ПВК обходять цю заборону, але, як показав наведений вище приклад конфлікту в Південному Судані, інколи китайським найманцям все ж таки доводиться справді діяти без зброї.

Бізнесмени з Піднебесної вже усвідомили всі переваги доморощеної охорони над зарубіжними компаніями.

По-перше, завжди простіше мати справу зі своїми співвітчизниками, які спілкуються з тобою однією мовою, виховані в одній культурній традиції.

По-друге, європейські та американські приватні військові компанії завжди пропонували дорожчі послуги, ніж їхні китайські колеги.

По-третє, якість підготовки китайських фахівців справді не поступається американським або європейським бійцям.

Проте іноземці досить активно беруть участь у діяльності і власне китайських ПВК. Є така людина Ерік Прінс, який свого часу створив знамениту компанію Blackwater. Колишній американський офіцер, Ерік Прінс здобув освіту у Військово-морській академії США і служив у спецназі ВМС, поки не вийшов у відставку і не зайнявся приватним охоронним бізнесом. Бійці створеної ним компанії Blackwater брали участь у бойових діях в Афганістані, навчали особовий склад іракської армії і поліції, охороняли американські комерційні об'єкти в "гарячих точках" Близького Сходу, тренували спецпідрозділи військово-морських сил Азербайджану. Були навіть укладені спеціальні контракти з американським військовим відомством про постачання обладнання та участь у боротьбі з терористами. Як підрядник американського Міністерства оборони компанія Прінса брала участь в Іракській війні і виконувала після її завершення досить широкий спектр завдань на території Іраку. Тепер Ерік Прінс переорієнтувався на Китай, що досить дивно, враховуючи тісні зв'язки Прінса з американськими силовими структурами. Утім, "гроші не пахнуть" і цього принципу дотримуються не лише банкіри чи нафтові бізнесмени, а й ділки сучасного охоронно-військового бізнесу.

The Guardian повідомляє, що Ерік Прінс нещодавно підписав угоду з урядом КНР. Його нова структура Frontier Services Group (FSG), згідно з цією угодою, має побудувати спеціальний навчальний центр у місті Кашгар у Сіньцзян-Уйгурському автономному районі Китаю. Кашгар - старовинне уйгурське місто, одна з "перлин" Східного Туркестану, як раніше називали Сіньцзян-Уйгурський автономний район, був обраний для розміщення навчального центру не випадково. Регіон цей проблемний, тут зростає активність релігійних фундаменталістів і терористів, багато з яких уже встигли здобути реальний бойовий досвід у Сирії, Іраку та Афганістані. Світова мусульманська громадськість звинувачує Китай у порушенні прав уйгурського населення, однак Пекін не має наміру дослухатися до чужої думки, коли справа стосується його власних політичних інтересів.

У навчальному центрі в Кашгарі планують навчати співробітників приватних військових компаній Китаю, фахівців служб безпеки китайських комерційних компаній, поліцейських і спецпризначенців Народно-визвольної армії Китаю. До речі, компанія Прінса і раніше тренувала китайських приватних охоронців і поліцейських. Вартість центру оцінюється щонайменше у 600 тисяч доларів. Щорічно через цей навчальний заклад зможе проходити до 8 тисяч осіб. Ми бачимо, що чисельність передбачуваних курсантів досить значна. Але не варто забувати і про те, що сьогодні в різних країнах світу перебувають сотні тисяч китайських приватних охоронців і просто найманців.

Але Сіньцзян-Уйгурський район обрано для розміщення навчального центру і не тільки з політичних міркувань. Поруч розташовані Афганістан і Пакистан - дві держави Середнього Сходу, де Піднебесна давно має свої інтереси. Військове співробітництво Китаю з Пакистаном почалося ще в 1970-ті - 1980-ті роки. Країни виявилися регіональними союзниками, оскільки їх згуртувала наявність спільного противника - Індії. Крім того, КНР тривалий час перебувала в поганих відносинах із Радянським Союзом, а Пакистан прямо надавав підтримку афганським моджахедам, які воювали проти радянської армії на території Афганістану.

Уже тоді між Пекіном та Ісламабадом зав'язалися тісні контакти у сфері поставок озброєння. До речі, побоюючись втрачати цінного партнера і союзника, Пакистан завжди намагався закривати очі на утиски мусульман-уйгурів у Сіньцзян-Уйгурському автономному районі Китаю. Ісламабад неодноразово підкреслював, що поважає територіальну цілісність КНР і вважає будь-які події, що відбуваються в цій країні, внутрішньою справою Пекіна.

У такій позиції Пакистану немає нічого дивного. До військово-технічних зв'язків між Китаєм і Пакистаном додаються все нові й нові економічні інтереси. У 2015 році китайська компанія China Overseas Ports Holding уклала з урядом Пакистану угоду на оренду терміном 43 роки ділянки площею 152 гектари в порту Гвадар на березі Аравійського моря.

Порт Гвадар обрано китайською компанією невипадково - він є кінцевим пунктом економічного коридору, що пов'язує Пакистан з Китаєм і проходить територією того самого Сіньцзян-Уйгурського автономного району. До порту Гвадар планується доставляти іранську та іракську нафту, інші товари, звідки їх переправлятимуть уже власне до Піднебесної.

Пакистан ніколи не був спокійною країною, тому будь-яка економічна діяльність на її території потребує надійного захисту. І це чудово розуміють у Китаї, як розуміють і те, що пакистанським урядовим військам і, тим більше, приватним охоронним структурам немає особливої довіри. Відповідно, проблеми забезпечення безпеки орендованого порту китайці збираються взяти на себе. Але Ісламабад категорично проти присутності на території країни іноземних військових, нехай навіть і китайських. Тому охороною орендованої території та побудованих на ній об'єктів займатимуться китайські приватні військові компанії.

Проект "Один пояс - один шлях", який є однією з головних стратегічних цілей сучасного Китаю, вимагає значного напруження найрізноманітніших сил і ресурсів. І одним із цих ресурсів є китайські приватні військові компанії. Хоча Пекін дуже не хоче привертати увагу світової громадськості до їхньої діяльності, від їхнього існування нікуди не дітися. Саме вони забезпечуватимуть захист китайських економічних інтересів чи не по всьому маршруту "нового шовкового шляху", про який так любить говорити Сі Цзіньпін.