top of page
  • Фото автораgegure

Кадрові аспекти ПВК

Переклав, адаптував та покращив @ddd_spetz

"Обмежені допуски" (Limited Access Authorization)

Однією з найпривабливіших для рекрутингових компаній категорій кандидатів у ПВК є громадяни США, які можуть отримати так звані security clearance або допуск секретності різних рівнів. Видаються ці допуски міністерством оборони США згідно з програмою National Industrial Security Program, що передбачає складні перевірки протягом півроку з боку різних відомств США. Згідно з цим документом іноземці лише у виняткових випадках можуть отримати так звані "обмежені допуски" (Limited Access Authorization), які далеко не завжди прийнятні для роботодавців. Але якраз роботодавці і повинні надіслати запит на отримання їхнім працівником security clearance, і далеко не у всіх випадках їхній працівник цей допуск отримує. Після закінчення терміну дії тимчасового дозволу на роботу компанія повинна або звільнити працівника, який не отримав такий допуск, або перемістити на інше робоче місце, де такий допуск не потрібен, а кількість таких місць у цій сфері діяльності вкрай обмежена. Щоправда, існували й аналогічні допуски, що видавалися в країнах НАТО, які нерідко визнавалися в Афганістані та в Іраку, однак громадяни Росії, України та Боснії і Герцеговини подібні допуски отримати не могли. У 2008 році в США стався великий скандал, коли шістьох слідчих, які займалися в приватних компаніях видачею security clearance, звинуватили в тому, що ставилися до своєї роботи з перевірки кандидатів недбало, а то й узагалі її не робили. Можливо, причиною тому були хабарі від компаній, які потребували допуску для певних кандидатів і не бажали чекати закінчення перевірок.

Приватні компанії, згідно з вказівками відповідних органів, (в Іраку це командування Коаліційних сил, а в Афганістані - командування НАТО), спочатку поповнювали свої ряди персоналом, насамперед із числа громадян тих країн, які брали участь у цих війнах, але пізніше критерії булиослаблені. Так, співробітників ПВК з числа військовослужбовців армії і поліції ПАР набирали в такій кількості, що президентська гвардія цієї країни позбулася ледь не половини свого особового складу. "Фахівцями" вони стали за часів апартеїду, що іноді слугувало приводом для скандалу.


Втім, досвід і бойові якості південноафриканців стали вирішальним фактором для американських і британських ПВК. Їхня кількість в Іраку сягала у свій час понад два десятки тисяч. Працювали в Іраку і власне південноафриканські ПВК. Щоправда, компанія Erinys, маючи частину основного капіталу з ПАР, була зареєстрована на Віргінських островах, компанії EODT і Reed, також засновані південноафриканцями, були зареєстровані в США, і лише компанії OSSI (та афілійована з нею компанія Remington), Bancroft і Meteoric Tactical Solutions були повністю південноафриканськими. МВС Іраку відзначало, починаючи з 2004 року, дедалі більшу кількість інцидентів незаконного застосування південноафриканцями зброї і стало всебічно обмежувати отримання робочих віз громадянами ПАР.

На думку багатьох експертів, мала місце певна домовленість між південноафриканськими політичними і фінансовими колами білої громади та урядом США про негласну підтримку південноафриканськими ПВК, тим паче, що південноафриканські фірми після падіння режиму апартеїду почали активно працювати як субпідрядники за контрактами американських компаній в Африці. Необхідно зазначити, що в роботі південноафриканців у ПВК досить різко проявилася вельми показова зміна способу життя військових ПАР після їхнього звільнення і працевлаштування в приватні військові компанії. На перші ролі висувалися часто більш безпринципні співробітники, оскільки ті, в чиїх інтересах діяли ПВК, аж ніяк не були схильні терпіти "чесних вояків", що воювали до того ж за цілі, які глибоко розходилися з цілями сучасного світового порядку, в якому будь-які прояви расизму і націоналізму є злочином. Закономірно, що з часом південноафриканський кістяк контрактників став розкладатися, заповнюючись випадковими людьми, чиїм основним мірилом у роботі стало виконання бажань їхніх менеджерів. Такий підхід не міг не позначитися на психології всієї приватної "англоамериканської" військової системи. Але через фактор підвищеної лояльності південноафриканці були поза конкуренцією, а іншим кандидатам, як, наприклад, ветеранам французького Іноземного легіону, які мали підготовку не гіршу, ніж у південноафриканців, доводилося довго й безуспішно чекати на запрошення на роботу в Іраку, як, утім, і французьким компаніям Secopex і Groupe EHC. У ще гіршому становищі перебували німці, які так і не змогли тоді увійти на цей ринок ПВК, хоча деякі компанії, як, наприклад, Lasi Security Company, активно намагалися це зробити.

Англо-американське лобі не було зацікавлене в появі німців і отриманні тими будь-якого авторитету і впливу в цьому бізнесі. Приватний військовий бізнес перебуває під вельми щільним контролем американських і британських спецслужб, і сама дозвільна система в одержання компаніями ліцензій на роботу доволі залежна від цих спецслужб і, відповідно, від політики, яку вони проводять. В Іраку головний контрольний орган у сфері охоронної діяльності - Тимчасова коаліційна адміністрація (Coalition Provisional Authority) - проводила дозвільну політику, згідно з якою компанії США, Великої Британії, Австралії, ПАР, Нової Зеландії одержували привілейоване становище. За великим рахунком, це природно, оскільки самостійно приватні військові компанії протистояти добре озброєному супротивникові не можуть і, як правило, заздалегідь заручаються підтримкою "своїх" національних армійських частин, насамперед сил спеціальних операцій. У кадровому плані в ПВК перевагу віддають ветеранам з підрозділів спецпризначення. Оскільки в таких компаніях вони отримують від 200 до 1000 (іноді й більше) доларів на день, тоді як у збройних силах США солдати і сержанти отримують від 1,5 до 4 тисяч доларів на місяць. В Іраку загальна кількість співробітників різних приватних військових компаній зросла з 20 тисяч у 2003 році до 126 тисяч у 2007-му, зараз це число скоротилося до 14 тисяч. Кілька років тому американське військове командування, зіткнувшись з відтоком особового складу зі спецназу, стало всіляко обмежувати звільнення "зелених беретів" до закінчення контракту. Однак сама по собі робота охоронцем навіть у зоні збройного конфлікту не була настільки складною, як проведення спеціальних операцій, що разом із солідним заробітком привертало колишніх спецпризначенців до різноманітних приватних компаній, як, зрештою, і решту ветеранів американської армії та поліції, зокрема пенсійного віку. Чимало набирали і співробітників із досвідом роботи в американських охоронних компаніях або в поліції, а то й зовсім без жодного досвіду. Основним критерієм тут була наявність громадянства США і небажання американських чиновників пристосовувати вимоги до кандидатів до правових норм їхніх країн. Американські компанії неохоче набирали іноземців, і останні, головним чином, працевлаштовувалися в британських компаніях, що мають менші людські ресурси. Як правило, приватні військові компанії охоче наймають особовий склад із місцевих структур безпеки. Головна увага під час набору приділяється місцевим керівникам, які потім допомагають ПВК у вирішенні найрізноманітніших питань. В Іраку, наприклад, компанія Erinys у 2004 році мала близько 15 тис. місцевих охоронців - курдів і арабів - для забезпечення охорони нафтових полів і нафтопроводів. Особливої уваги якості особового складу тут нерідко не надають, оскільки такому персоналу дають нескладні завдання з охорони промислових об'єктів, а також компаундів - районів компактного проживання іноземців. Заробітна плата цієї категорії охоронців об'єктів (static guard) становить від 600 до 6 тисяч доларів на місяць (залежно від громадянства). Більш підготовлена частина місцевого персоналу використовується для завдань із супроводу та особистої охорони різних посадових осіб і вантажів, а також для навчання місцевого персоналу та інших більш-менш відповідальних завдань.

Деякі, як правило, американські компанії іноді практикували наймання співробітників у Латинській Америці, як, наприклад, у Чилі чи Перу, а інші компанії, як правило, британські, віддавали перевагу Південній Азії, таким країнам, як Непал, Шрі-Ланка та Індія. Blackwater в 2004 році здійснила вербування близько 50 ветеранів збройних сил Чилі, що викликало звинувачення деяких правозахисників у тому, що вони стали професіоналами за диктатора Піночета. Те, що такий персонал набирався в країнах із "мілітаристською традицією", цілком закономірно з тієї причини, що найціннішого досвіду набувають на практиці, а в даній сфері - охоронній діяльності - найкращий досвід набувають у бойових умовах. Саме тому після війни в колишній СФРЮ ні британські, ні американські ПВК не мали проблем із набором кадрів у Боснії і Герцеговині для війни в Іраку та Афганістані. Доводилося навіть обирати з розрахунку сотні осіб на місце, і природно, що такий набір проводився в тісній співпраці з представниками місцевих спецслужб.


988 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі

G4S

bottom of page