.png)
Адаптував, переклав та покращив @ddd_spetz
Йоахім Пайпер народився 30 січня 1915 року в родині 37-річного капітана імператорської армії Вольдемара Пайпера і його дружини Шарлотти в берлінському районі Вільмерсдорф. Він був третьою дитиною в сім'ї, де було ще два сини: Ганс і Хорст. Хоча сім'я в цей момент і проживала в Берліні, проте батько Йоахіма не був корінним берлінцем. Він походив із консервативної прусської сім'ї, яку можна віднести до середнього класу, і був родом із сілезького міста Бреслау.
У 1921 році Пайпер вступив у молодшу школу в Берліні, а після її закінчення в старше училище імені Гете. Ще під час навчання в училищі, він на початку 1933 року вступив у Гітлерюгенд, а потім — 16 жовтня 1933 року — був прийнятий в СС. А ось членом НСДАП він так до кінця війни і не став. Високий, стрункий, зі світло-русявим волоссям і правильними рисами обличчя, Йоахім Пайпер був ідеалом арійця, як його розуміли нацисти. А його юнацький ідеалізм, завдяки якому він сприймав всі доктрини СС і Гітлера, разом з хоробрістю і готовністю виконувати накази командирів робили його тією людиною, яких шукав Гіммлер для своїх елітних загонів. Навчання Пайпер фактично закинув — хоча воно і давалася йому вкрай легко — і став все активніше брати участь у різних справах СС. А командування, в свою чергу, активно залучало хлопця до різних публічних заходів. Під час Імперського партійного з'їзду 4-9 вересня 1934 року молодий СС-штаффельманн був прикомандирований до чинів дипломатичного корпусу для супроводу дипломатів. Його поведінка була ідеальною, і в нагороду за хорошу службу 7 вересня 1934 року він отримав звання Штурмманн СС, а 15 жовтня того ж року — Роттенфюрер СС.
Після закінчення училища Пайпер вже вирішив пов'язати свою подальшу службу з воєнізованими підрозділами нацистської партії. 6 січня 1935 року він був офіційно включений до складу частин посилення СС і 1 березня 1935 року одержав звання унтершарфюрера СС. Командування відразу ж звернуло на нього увагу: не тільки ідеальні зовнішні дані і прекрасна фізична форма цьому сприяли. Велику роль зіграв і розум Пайпера та його безумовні таланти, які дали б йому можливість зробити блискучу кар'єру в будь-якій області. Молодий перспективний унтер-офіцер був негайно відправлений на навчання: спочатку на курси «Лейбштандарт СС Адольф Гітлер» в Ютербог. 1 квітня 1935 року Пайпер успішно склав випускний іспит на звання кандидата в офіцери СС, однак його успіхи не були надто великими, як можна було припускати: вердикт приймальної комісії був «відносно придатний». Після цього було прийнято рішення про продовження його навчання, і 24 квітня 1935 року він був зарахований на 1-й курс створеного Паулем Хауссером юнкерського училища СС в Брауншвейзі — там готували офіцерські кадри для майбутніх військ СС. В училищі успіхи Пайпера були дещо кращими, ніж на курсах в Ютербозі, і 9 листопада 1935 року він отримав звання штандарт-юнкера СС. З 10 лютого по 30 березня 1936 року, все ще будучи слухачем старшого курсу училища, Пайпер проходив стажування на курсах командирів взводів в Дахау. Під час відрядження в Дахау він отримав чергове звання оберштандарт-юнкера СС.
1 квітня 1936 року, успішно завершивши курс навчання в Брауншвейзі, Йоахим Пайпер був відряджений в Лейбштандарт СС Адольф Гітлер і в кінці місяця — 20 квітня 1936 року — отримав своє перше офіцерське звання унтерштурмфюрера СС. Йому був 21 рік, що цілком вкладалося в загальноприйняті в Німеччині правила не тільки в СС, а й у Вермахті. Крім того, до війни він, як і більшість офіцерів СС, був нагороджений почесним кинджалом СС і перснем «Мертва голова».
У складі Лейбштандарту він взяв участь в «Квіткових війнах» — безкровних операцій, що завершилися приєднанням до Німеччини Австрії та Судетської області. Однак дуже скоро — вже 4 липня 1938 року — він був відряджений з Лейбштандарту в особистий штаб рейхсфюрера СС для виконання ад'ютантських обов'язків. Значну роль в цьому зіграв, звичайно ж, його зовнішній вигляд: керівники Третього рейху — і Гіммлер не був тут винятком — завжди дуже любили, щоб їхні ад'ютанти відповідали всім вимогам, що висуваються расистською ідеологією до зовнішнього вигляду «істинного арійця». А Пайпер в цьому відношенні був ідеальною кандидатурою.
30 січня 1939 року Пайпер став оберштурмфюрером СС і в той же день його призначили 2-м ад'ютантом рейхсфюрера СС. На цій посаді він постійно перебував біля Генріха Гіммлера, виконував його особисті доручення, в тому числі зв'язувався з комендантами концентраційних таборів. 1 червня 1939 йому було доручено виконання обов'язків 1-го ад'ютанта рейхсфюрера СС — справа в тому, що колишній 1-й ад'ютант рейхсфюрера СС Карл Вольф отримав нове призначення начальником Головного управління Особистого штабу рейхсфюрера СС і не міг вже в повній мірі виконувати свої безпосередні ад'ютантські обов'язки. На цій посаді Пайпер залишався під час Польської кампанії, супроводжуючи Гіммлера під час його поїздок.
Участь Пайпера у Другій світовій
Ад'ютантські обов'язки обтяжували Пайпера, і він постійно звертався з рапортами з проханням відправити його в діючу армію. Нарешті Гіммлер дав згоду, і 18 травня 1940 року Пайпер був відряджений в Лейбштандарт на свою стару посаду — командира взводу 11-ї роти. У боях Пайпер показав себе хоробрим офіцером і 31 травня 1940 був нагороджений Залізним хрестом 2-го класу, а 1 червня він отримав звання гауптштурмфюрера СС.
Під час боїв у Франції місце командира 11-ї роти тимчасово зайняв Йоахим Пайпер. З цього моменту майже вся його подальша кар'єра була пов'язана виключно з високомобільними моторизованими і танковими з'єднаннями. До цього часу кампанія вже стрімко просувалася на захід. Під час Французької кампанії Пайпера було перший раз поранено — осколок гранати застряг в потиличній області голови, хоча згодом він отримав ще більше поранень, якщо судити по виписці з його солдатської книжки за січень 1945 року: їх було дев'ять.
Після початку кампанії проти СРСР Пайпер працював з Гіммлером і знову почав писати рапорти про відправку на фронт. Рейхсфюрер деякий час бу проти, але потім визнав, що істинний есесівець не повинен займатися службою в тилу, в той час як його товариші перебувають на фронті.
1 серпня 1941 року гауптштурмфюрер СС Пайпер повернувся в «Лейбштандарт», який було перетворено на моторизовану бригаду, і був відправлений у штаб до тих пір, доки йому не буде підібрана відповідна посада. Найбільш важкі бої «Лейбштандарт» проводив на вулицях у Херсоні, який німці захопили 19 серпня.
4 жовтня Пайпер став командиром 11-ї роти 3-го батальйону. Його першою крупною операцією на радянсько-німецькому фронті, на посаді командира підрозділу, стали бої на річці Міус, яку німці форсували 28 жовтня.
До Різдва «Лейбштандарт» зайняв позиції на схід від Таганрога, де дивізія мала провести наступні півроку. У перші місяці 1942 року на цій ділянці фронту настало затишшя, активних дій німці не проводили. Командування навіть не використовувало «Лейбштандарт», коли радянські війська почали в січні наступ на південь від Харкова.
11 липня 1942 року було отримано наказ вирушати до Франції на поповнення і відпочинок. В середині жовтня 1942 року «Лейбштандарт» перевели до Нормандії. Продовжуючи отримувати нову техніку і поповнення, «Лейбштандарт» поступово перетворився на 1-шу моторизовану дивізію СС «Лейбштандарт Адольф Гітлер», а фактично — в танкову дивізію. Саме в цей час танковий батальйон було перетворено в 1-й танковий полк СС, командиром якого пізніше стане Йоахим Пайпер.
В цей час стало зрозуміло, що ніяких операцій союзники у Франції поки що не планують. Паралельно з цим, ситуація на радянсько-німецькому фронті стала критичною. В Сталінграді одній з кращих німецьких армій, яку очолював фаворит Гітлера генерал-полковник Фрідріх Паулюс, загрожувало повне знищення. Виявилося, що операція радянських військ мала на меті не просто знищення сталінградського угруповання, а під знищення потрапляла вся група армії «Південь», що в результаті призвело б до падіння всього Східного фронту Вермахту. 11 січня 1943 року розпочалася передислокація «Лейбштандарту» на Схід в район Харкова, куди він і прибув 27 січня.
14 березня дивізія «Лейбштандарт» пдодовжувала просуватись вперед, ведучи при цьому важкі вуличні бої і очищуючи від противника квартал за кварталом. Несподівано для офіцерів «Лейбштандарту», частини радянських військ, що відступали, перерізали шосе на північ від Харкова. Виникла реальна загроза удару з тилу. Після підходу танків «Мертвої голови» і мотопіхотного батальйону Пайпера ситуація докорінно змінилася: Червона армія відступила, а німці продовжили наступ. Харків не витримав після триденних вуличних боїв. В 16:45 штаб танкового корпусу СС отримав звістку, що їхні війська зайняли весь центр міста і закріпились там.
Після захоплення Харкова бої не припинилися. Тепер основним завданням було зміцнити фронт. Для цього частину військ було перекинуто на північ, щоб захопити Білгород. Основу групи складали частини дивізій «Гроссдойчланд», «Мертва голова» та «Лейбштандарт». 18 березня 1943 року бійці Пайпера вступили у Білгород і лінія німецької оборони на харківській ділянці фронту була повністю відновлена.
При підготовці операції «Цитадель» 2-му танковому корпусу СС, до складу якого входив і «Лейбштандарт», була дано завдання нанести головний удар на південному напрямі Курської дуги. Вранці, 4 липня 1943 року «Лейбштандарт» перейшов в наступ.
В ході цієї операції найважчі бої припали на танковий полк «Лейбштандарт». Проте моторизовані з'єднання також взяли активну участь в боях, причому батальйон Пайпера, як найбільш мобільна частина 2-го моторизованого полку СС, постійно діяв в авангарді моторизованих частин дивізії. Під час однієї з операцій Пайпера було поранено прямо в центрі битви, а сам дістатись в тил він не міг. Для визволення Пайпера було відправлено два танки, але дістатись до цілі зміг лише один. Після цього на танку було нараховано 17 попадань протитанкових гармат.
Після завершення операції «Цитадель» «Лейбштандарт» було виведено з фронту, а вже 12 липня 1943 року в Сицилії відбулася висадка союзників. Спротив італійців було придушено, а Муссоліні зміщено. Виведений зі Східного фронту «Лейбштандарт» мав запобігти падінню Апеннінського півострова.
18 вересня 1943 року Пайпер разом зі своїм батальйоном був направлений в Кунео. Його основним завданням було роззброєння італійських військ, яких на цій ділянці зосереджувалось достатньо багато. Пайперу протистояла 4-та італійська армія, сили якої значно перевищували німецьці. До того ж, вона користувалася широкою підтримкою серед місцевого населення. Іншою проблемою було те, що в шести кілометрах від Кунео знаходилось містечко Бове, яке було одним з центрів партизанського руху.
З Італії дивізію знову було відправлена на Східний фронт, де Червона армія вже повернула Харків та створила загрозу взяття Києва. Переїзд через всю Європу зайняв три тижні, і 15 листопада 1943 року частини „Лейбштандарту“ нанесли удар по наступаючим радянським військам на південь від Києва. Особливо кровопролитні бої відбулися я в районі міста Брусилів. Дивізії все ж вдалося зломити опір противника, і 19 листопада „Лейбштандарт“ разом з дивізією СС „Дас Рейх“ захопив Житомир. Але в цілому, незважаючи на окремі успіхи, на той час стратегічна ініціатива вже перебувала у руках Червоної Армії.
Успіхи німецької армії були короткотривалими і не змогли серйозно вплинути на успішне просування радянських сил. В кінці січня 1944 року велике угруповання німецьких військ потрапило в котел в районі Корсунь-Шевченківського, який отримав у німців назву Черкаського котла. У кільці виявилося близько 60 тисяч чоловік, в тому числі дивізія СС „Вікінг“. Розуміючи безнадійність ситуації, 6 лютого Гітлер дав згоду на вихід з Черкаського котла. У березні частини військ СС знову потрапили в котел — тепер уже настала черга „Лейбштандарту“. В результаті наступу 1-го і 2-го Українських фронтів майже вся 1-а танкова армія» опинилася в кільці в районі Кам'янець-Подільського.
27 березня було нанесено деблокуючий удар, назустріч якому рушили дивізії СС «Лейбштандарт» і «Рейх». Очолював його танковий полк Пайпера. Через 9 днів боїв був пробитий коридор, по якому оточене угрупування змогло вийти на захід і уникнути знищення. В такій ситуації, 18 квітня «Лейбштандарт» покинув Східний фронт і був відправлений в Бельгію на відпочинок та поповнення. До червня сили полку Пайпера було відновлено і він став вже досить потужною військовою одиницею.
6 червня 1944, після висадки союзників у Нормандії, туди почалася передислокація «Лейбштандарту». В середині липня «Лейбштандарт» було переведено в район Бургебюс, де бійці успішно відбили атаку британських танків. Найбільш важкі бої для дивізії відбулися біля Кану, після яких вона втратила значну кількість танків та штурмових гармат.
У серпні 1944 року дивізія брала участь в танковій битві біля Мортаньє, а потім відступила до Аржентану. Ще до початку вересня 1-й танковий полк СС, що втратив всю свою техніку і більшу частину особового складу, фактично перестав існувати, а вся дивізія була об'єднана в бойову групу.
Для відпочинку і поповненення «Лейбштандарт» вивели в район на схід від Маасу, і до початку наступу німецьких військ в середині грудня 1944 року практично повністю відновив свої сили.
Незважаючи на те, що в бойовій біографії Йоахима Пайпера було багато боїв і вдалих операцій, найвідомішими стали дії його групи під час зимового наступу німецьких військ в Арденах в кінці 1944 року.
На початку грудня 1944 року німецьке командування остаточно затвердило план нового наступу на Заході, який отримав назву «Варта на Рейні» («Wacht am Rhein»). Головний удар мала нанести 6-та танкова армія СС, куди входив 1-й танковий корпус СС. Його завданням був прорив оборони противника в секторі Холлерат — Кревінкель і подальший наступ на Масс.
Передбачалося, що удар буде завдано бойовими групами 1-го танкового корпусу СС. Сформовану в складі «Лейбштандарту» групу очолив Йоахим Пайпер. На його честь вона отримала назву «Бойова група Пайпер» («Kampfgruppe Peiper»). Їй потрібно було наступати по маршруту, позначеному як «Шосе D». За нею повинні були виступити бойова група «Лейбштандарт», «Зандіг» і штаби 1-ї танкової дивізії СС і 1-го танкового корпусу СС.
До початку наступу бойова група Пайпера нараховувала приблизно 90 танків: 35 танків PzKpfw V «Пантера», 35 танків PzKpfw IV «Тигр» та 20 «Королівських тигрів».
15 грудня Пайпер зібрав нараду і повідомив командирам їхні завдання. Першими повинні були рухатися дві роти «Тигрів», за ними — дві роти «Пантер» . Поруч з танками повинні були рухатися дві роти мотопіхоти на бронетранспортери. За ними — артилерійський дивізіон і саперні частини, а замикати колону мав 501-й важкий танковий батальйон з «Королівськими тиграми».
Отримавши повідомлення про прорив оборони американців на південь від Лосгейму, Пайпер негайно відправив туди 10-ту роту. Не дивлячись на те, що сапери були в хвості колони, Пайпер наказав йти прямо через мінні поля, заплативши декількома танками за виграш часу, і увійшов в Ланцерат.
Вранці 17 грудня бойовій групі Пайпера вдалося вклинитися вглиб американських позицій на 50 км. Дві роти «Пантер», дві роти PzKpfw IV і батальйон «Королівських тигрів» дивізії «Лейбштандарт СС Адольф Гітлер» нанесои удар в напрямку Ставло. З аеродромів піднялися в повітря військово-транспортні літаки люфтваффе Ju-52 завдяки яким було перекинуто десант в район Мальмеді.
Після артобстрілу передові підрозділи бойової групи залишили Бюллінген і відповідно до загального плану наступу повернули на південний захід до Медершейду. Здолавши слабку американську частину, яка обороняла це селище, Пайпер рушив далі. Вийшовши на шосе біля Боньє, німці атакували американську колону в результаті чого близько 125 американців здалися в полон. Приблизно в 14:00 того ж дня, почулись перші постріли, одразу після чого німці відкрили вогонь з кулеметів і більшість полонених було вбито. Проте значна кількість американців вижили і змогли втекти в ліс.
Сьогодні важко встановити, що саме тоді відбулося. Чи саме Пайпер віддав наказ на розстріл полонених чи ні, достовірно не відомо. Згідно з версією яка була озвучена на трибуналі, смерть американських солдатів була результатом спланованого вбивства. Деякі історики стверджують що «бійня в Мальмеді» була нещасним бойовим випадком. Можливо, вогонь почався тоді, коли хтось із полонених намагався втекти. З цієї причини хтось вистрелив, а коли почалася загальна паніка з обох сторін, гренадери відкрили вогонь з кулеметів. Проте німецькі війська своїм вчинком порушали женевську конвенцію, а також деякі гренадери втратили контроль і почали добивати полонених.
Вранці 18 грудня американці як і раніше утримували фронт на лінії Моншау — Ельзенборн — Мальмеді. Успішний наступ лівого флангу німецької армії продовжувався: бойова група Пайпера перебувала на півдорозі до Маасу, а штурмові загони вели вуличні бої в Ставло.
До цього часу ще більше загострилася ситуація з пальним, через відсутність якого Пайпер фактично втратив мобільність та можливість вести активні наступальні дії. Тому група була змушена перейти до оборони. Пайпер відвів свої війська назад до Стумону, де знаходилась його штаб-квартира. Такий маневр дав йому змогу сильно зменшити лінію фронту, що було на руку його війську. До цього часу американське командування зрозуміло небезпеку таких дій і почало відразу вживати заходів.
До вечора 22 грудня ситуація з пальним, продовольством і боєприпасами стала просто катастрофічною. В цілому невдалою була і операція Люфтваффе. 20 літаків в районі восьмої вечора зробили спробу скинути вантаж для Пайпера, але льотчики скинули більшу частину вантажу над Стумоном, де в цей час були вже не німці, а американці.
На ранок 23 грудня американці ще більше посилили тиск, сконцентрувавши під Ла-Гляйце значну кількість артилерії. Вночі Пайпер був змушений здати Стумон і Шеньє. У штабі корпусу все ще не до кінця точно уявляли собі положення, в якому опинився Пайпер. В результаті Пайпер отримав досить дивний наказ: йому пропонувалося прориватися з боями на схід, вивівши з оточення техніку, яка ще залишилась цілою. Проте техніка була практично повністю паралізована через відсутність пального, боєприпасів для повномасштабного бою також не вистачало. Єдиним шансом на порятунок могла бути тільки спроба вийти до своїх, ухиляючись зіткнень з противником, кинувши всю техніку, а також полонених і поранених. В складі бойової групи «Пайпер» залишилося лише близько 800 боєздатних бійців, без важкої техніки — фактично піхотний батальйон.
24 грудня залишки групи «Пайпер» рушили пішки на південь. У Ла-Гляйці залишилася невелика команда, якій було доручено знищити знерухомлену техніку (25 танків, 50 напівгусеничних бронетранспортерів і бронемашин, артилерійські гармати), залишити близько 170 американських полонених і близько 300 поранених німців. При цьому Йоахим уклав угоду з полоненим майором Маккоуном про те, що німецькі поранені після одужання повинні бути звільнені. Взамін він залишив вільними в Ла-Гляйці американських полонених.
26 грудня 1944 року бойова група «Пайпер» була офіційно розформована, а підрозділи, що до неї входили були повернені до своїх частин. Одночасно 1-й танковий полк СС Пайпера було відправлено на відпочинок і поповнення. 28 грудня 1944 року Йоахим Пайпер був тимчасово відсторонений від командування полком і зарахований в штаб 1-ї танкової дивізії СС командиром для особливих доручень.
15 лютого 1945 року він знову очолив частково відновлений 1-й танковий полк СС (в який входив і «Лейбштандарт») і залишався його командиром вже до кінця війни. Наступною крупною операцією, в якій брав участь «Лейбштандарт», стала спроба деблокувати оточене в районі Будапешту велике угруповання військ. Хоча «Лейбштандарту» і вдалося добитись деяких успіхів, але врятувати будапештське угруповання виявилося неможливим. 11 лютого залишки оточених в Будапешті дивізій СС «Флоріан Гейер», «Марія Терезія» і «Хорст Вессель» пішли на прорив — до позицій німецьких військ вийшло близько 800 есесівців.
Почувши про те, що есесівські дивізії в Угорщині відступили без наказу зверху, Гітлер наказав позбавити їх розпізнавальних знаків СС на уніформі. Серед частин, які були так покарані, була і улюблена дивізія Гітлера — «Лейбштандарт СС Адольф Гітлер».
З перших днів квітня 1945 року Пайпер воював проти радянських військ поблизу Відня. Німцям вдавалося утримувати австрійську столицю до 13 квітня, але потім останні частини СС було вибито з Відня.
В останні дні війни Пайпер здійснив разом із залишками свого полку перехід з Сент-Пельтена в Кремс, де здався американським військам. Після війни, переможці вирішили провести процес по справі вбивства військовополонених в Мальмеді. На цей процес, який проходив в Дахау, були виведені на лаву багато командирів військ СС, в тому числі і ті, хто до подій в Мальмеді майже не мали відношення. Йоахим Пайпер став головним фігурантом у цій справі так як був командиром підрозділу які вчинили злочин.
Розстріл солдатів противника, які здалися і роззброїлися, був заборонений Женевськими конвенціями і вважався військовим злочином. 16 липня 1946 року було оголошено вердикт: за скоєні дії Пайпера і ще 42 людини було засуджено до смертної кари, Зеппа Дітріха і ще 21 особу було засуджено до довічного ув'язнення, двох засуджено до 20 років ув'язнення, одного засуджено до 15 років, ще п'ятьох - до 10 років ув'язнення. Згодом американські обвинувачі були змушені визнати, що під час допитів застосовували тортури і знущання, неправдиві свідчення і навіть інсценування судового процесу. Матеріали справи переглянули, і вироки пом'якшили. У березні 1949 року Комітет Сенату США зі збройних сил розслідував обвинувачення у цій справі і дійшов висновку, що розслідування було проведено з порушеннями. Сенатор від Вісконсина Джозеф Маккарті звинуватив армію у використанні методів гестапо. Усі смертні вироки було анульовано. Пайперу винесли новий вирок – 10 років позбавлення волі.
У 1956 році він був звільнений з в’язниці. Після звільнення почав працювати на заводі "Порше", пізніше, в 1970 році, розчарувавшись у ФРН, і переїхав жити до Франції. А 14 липні 1976 року Пайпер загинув у власному будинку під час пожежі, що сталася внаслідок підпалу коктейлями Молотова. Вбивць так і не було знайдено.