top of page
  • Фото автораgegure

Бій під Крутами

Автор: @ddd_spetz

В ході Першої російсько-української війни 29-30 січня 1918 року на залізничній станції Крути, яка знаходиться в 130 км від Києва відбувся бій між загоном юнкерів і київських студентів та гімназистів під командою сотника Аверкія Гончаренка і червоногвардійцями Михайла Муравйова, що вели наступ на Київ. Бій під Крутами учасниками тих подій окреслено не інакше як «українські Фермопіли» — відсилання до легендарної, окутаної міфами битви 300 героїчних спартанців проти перської навали вибрано не випадково. Крути для українців дійсно набули схожого значення, як і Фермопіли для греків. Багато доказів для цього шукати не треба, важливу незалежної України битву за Донецький аеропорт у 2014-15 роках майже одразу почали порівнювати з подвигом українських студентів поблизу залізничної станції Крути, які допомогли подарувати надію молодій українській державі. Героїв Крут навіть почали називати «першими кіборгами».


Передісторія


17 грудня 1917 року уряд народних комісарів РСФРР (Раднарком) надіслав ультиматум Українській Центральній Раді за підписами Володимира Леніна і Лева Троцького. Більшовики вимагали легалізувати більшовицькі військові загони в Україні й припинити їхнє роззброєння. Зазначалося, що в разі невиконання вимог, російський-радянський уряд вважатиме Центральну Раду ворогом і відкриє війну проти нього. 18 грудня 1917 року, не дочекавшись відповіді від українського уряду, Раднарком оголосив війну УНР. Бойові дії розпочалися в середині грудня 1917 року, а з 22 січня 1918 року з проголошенням Четвертим універсалом незалежності УНР Центральною Радою, країна опинилася у фактичному стані війни з більшовицькою Росією.


Тим часом із майже 300 тисячного війська, яке було прихильним до Центральної Ради ще влітку 1917 року, до січня 1918 кількість військ вірних та вмотивованих захищати УНР зменшилася до 15 тисяч в усій країні. Солдати старої армії на той час переважно були втомлені війною й не хотіли продовжувати служити, що змусило усі нові уряди, які виникали на уламках імперії, створювати нову армію з добровольців. Окрім того, уряд УНР затягував із проведенням земельної реформи, що негативно вплинуло на настрої основної частини солдатів, які були селянами та прагнули їхати додому ділити поміщицьку землю. Під час наступу радянських військ загони армії УНР часто піддавалися на агітацію та переходили на бік більшовиків. Іншою загрозою для УНР була велика кількість більшовицьких прихильників у країні, навіть у Києві. Вирішальним для долі бою під Крутами і реально загрозливим для уряду УНР було і збройне повстання на заводі «Арсенал», яке було придушено.


“…Це була війна впливом… Наш вплив був менший. Він був уже остільки малий, що ми з великими труднощами могли складати якісь невеличкі більш-менш дисципліновані частини й висилати їх проти більшовиків. Більшовики, правда, теж не мали великих дисциплінованих частин, але їхня перевага була в тому, що всі наші широкі маси солдатства не ставили їм ніякого опору або навіть переходили на їхній бік, що майже все робітництво кожного міста ставало за ними; що в селах сільська біднота явно була більшовицька; що, словом, величезна більшість самого українського населення була проти нас.” - Цю ситуацію описав Володимир Винниченко у своїй книзі “Відродження нації”


Після окупації більшовиками Харкова, 24 грудня 1917 року, український уряд звернувся до міжнародної спільноти, в якій заявив, що здійснюватиме міжнародні відносини незалежно від Росії. 10 січня 1918 року Українська делегація, яку очолював Всеволод Голубович, а згодом Олександр Севрюк, приєдналася до мирних переговорів у Брест-Литовську, що велися між країнами Четверного союзу та більшовиками. Обговорювалося питання про входження Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини й Підляшшя до складу Української Народної Республіки, або утворення з цих земель національно-територіальної автономії у складі Австро-Угорщини.


Через ворожу політику російського керівництва щодо України, 22 січня 1918 року Центральна рада прийняла IV Універсал. Він проголошував незалежність Української Народної Республіки від Росії і закликав українців на боротьбу з більшовиками:


“Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу...всіх громадян самостійної Української Народної Республіки кличемо непохитно стояти на сторожі добутої волі та прав нашого народу і всіма силами боронити свою долю від усіх ворогів селянсько-робітничої самостійної Республіки Української.”

І в цей самий період на зборах студентів молодших курсів Київського університету Св. Володимира і Українського народного університету було ухвалено створення Студентського куреня Січових Стрільців. Незабаром звернення з'явилося у київських газетах до українського студентства.

“Прийшов грізний час для нашої Батьківщини. Як чорна гайворонь, обсіла нашу Україну російсько-„большевицька“ грабіжницька орда, котра майже щодня робила у нас нові захвати, і Україна, одрізана звідусіль, може врешті опинитись в дуже скрутному стані. В цей час Українська фракція центру Університету св. Володимира кличе студентів-українців усіх вищих шкіл негайно прийти на підмогу своєму краєві і народові, одностайно ставши під прапор борців за волю України проти напасників, які хочуть придушити все, що здобуто нами довгою, тяжкою героїчною працею. Треба за всяку ціну спинити той похід, який може призвести Україну до страшної руїни і довговічного занепаду. Хай кожен студент-українець пам'ятає, що в цей час злочинно бути байдужим… Сміливо ж, дорогі товариші, довбаймо нашу скелю і йдімо віддати, може, останню послугу тій великій будові, яку ми ж самі будували — Українській державі! Записуйтесь до „Куреня Січових Стрільців“, який формується з студентів Університету св. Володимира та Українського Народного Університету, звідки, мабуть, ми будемо розподілені серед декотрих українських військових частин, для піднесення культурно-національної свідомості та відваги…” - Звернення до українського студентства.


Усупереч радянським теоріям, вступ до куреня був винятково добровільний. До новоствореного куреня навіть вступили учні старших класів української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства м. Києва. Таким чином удалося скласти дві сотні, на чолі яких поставили студента Українського народного університету — старшину (сотника) Андрія Омельченка. Але студентський курінь не призначався для відряджання на фронт. Проте студенти самі напросились їхати на передову і військове командування дало на це згоду.

У бою під Крутами брала участь тільки одна сотня Студентського куреня (близько 120—130 осіб). Решта куреня під командою С. Довгаля, студента, який повернувся з німецького фронту у ранзі підпоручика, разом з іншими з'єднаннями брала участь у боях на вулицях Києва проти більшовицьких заколотників, які виступили в кількості близько 6000 осіб.


Розклад сил


Наступ на Київ радянські війська вели двома колонами. Одна, під керівництвом Михайла Муравйова, наступала залізницею з Харкова через Полтаву. Друга, під керівництвом Рейнгольда Берзіна, наступала з Гомеля через Бахмач. Загін Муравйова складався переважно з московських, петроградських і тверських червоногвардійців (разом 1 500 бійців) та бронепотяга. Війська під керівництвом Берзіна нараховували 3500 вояків, 400 матросів Балтійського флоту, 12 гармат і бронепотяг. Втім, це були переважно солдати старої армії, які воювали неохоче.

Михайло Муравйов

Для охорони кордонів України з півночі на станції Бахмач із середини грудня 1917 року перебував український гарнізон у складі чотирьох сотень (старших курсів) Першої української юнацької (юнкерської) військової школи імені Богдана Хмельницького під командою сотника Аверкія Гончаренка. Протягом півтора місяця вони успішно стримували війська Берзіна. Але кількатижневе перебування на позиціях і відсутність підкріплень негативно вплинули на бойовий дух юнаків, тому через деякий час вони самочинно повернулися на відпочинок до Києва. Після докорів Миколи Шинкаря(командувач Київським військовим округом) вони повернулися на фронт, попри високу втому. Військове командування основний наступ очікувало не з Бахмача, а з полтавського напрямку, тому саме туди скерувало свіжі та найбільш боєздатні підрозділи: 1-шу сотню Січових стрільців, бойовий курінь чорних гайдамаків, загін Сердюцького полку ім. П. Дорошенка (разом 500 бійців).

Тим часом Муравйов, переконавшись, що залізниця після Полтави була добре зіпсована, вирішив перекинути свої сили на Бахмач. Там, під командою сотника Федора Тимченка, залишилося не більше 300 бійців: частина глухівських вільних козаків, рештки куреня Смерті й 13-го Січового полку. Через малу кількість особового складу Тимченко з солдатами ввечері 28 січня без бою залишив Бахмач та відступив до станції Крути.

Після об'єднання двох колон радянських військ відбулася їхня реорганізація. Загони, які наступали з Полтави, отримали назву 1-ї Революційної армії, під командуванням Павла Єгорова. Загін Берзіна став називатися 2-ю Революційною армією. Загальне командування операціями проти Центральної Ради залишилося в руках Муравйова.

29 січня о 4 годині ранку ешелон з 1-ю Українською юнацькою школою та студентською сотнею прибув до станції Крути. Українські сили в районі станції Крути загалом налічували, за різними оцінками, 500—600 вояків:


  • Студентський Курінь: 116—130 вояків;

  • 1-ша українська юнкерська школа ім. Богдана Хмельницького: 250—400 вояків;

  • рештки куреня «Смерті» з добровольців з підрозділів місцевого Вільного козацтва: 50—100 вояків;

  • на охороні залізниці: до 90 вояків.


Вони мали 16 кулеметів, а також «саморобний бронепотяг» який був озброєний однією гарматою, яка була встановлена на залізничній платформі і могла пересуватися по колії. Були також вагони із запасами набоїв та гранат, а також лазарет із лікарем та

санітарами.


Хід бою


Оборонці залізничної станції розташовали позиції за кілька сотень метрів від самої станції. На правому фланзі вони мали штучну перешкоду — насип залізничної колії, на лівому — студентська сотня почала копати окопи й споруджувати земляні укріплення. Командувачем оборонцями Крут був Аверкій Гончаренко.

Аверкій Гончаренко

Бійці сотні Студентського куреня були поділені на чотири чоти (взводи) по 28—30 людей. Три з них зайняли позиції в окопах, четверта, що складалася з наймолодших та тих, хто не вмів стріляти, перебувала у резерві.

Наступного ранку 30 січня, близько 9 години ранку розпочався наступ. Загін матросів Ремньова потрапив під обстріл захисників Крут. З тилу їх підтримували ще й бронепоїзд і гармата, які здійснювали виїзди у тил ворога. На залізничній платформі також була гармата сотника Лощенка, якою також стримували наступ більшовиків. Утрачаючи вбитих і поранених, більшовики продовжували наступ. Їхня гарматна батарея, що стріляла не досить вдало, зосередила вогонь на українських позиціях.

Схема бою

Бій тривав до сьомої вечора, тобто до темряви, упродовж 10 годин. Командир студентської сотні сотник Омельченко постійно залишався при сотні, поки не був тяжко поранений і віднесений до лазарету. Він помер дорогою до Києва.

Українці відбили кілька атак. На допомогу Ремньову почали надходити інші загони Муравйова (зокрема, 1-й Петроградський загін), а з боку Чернігівської колії підійшов радянський бронепотяг.

Праворуч бійців юнкерської школи у полі зайняли позицію приблизно 80 добровольців «Вільних козаків» із сусідніх сіл, які цілий день відбивали наступ більшовиків.

Близько 7-ї вечора, коли стемніло, бій почав стихати. У цей час українське командування отримало телеграму з Ніжина. Розташований там курінь ім. Тараса Шевченка, заявив про підтримку радянської влади. Це загрожувало ударом в запілля, тому сотник Гончаренко наказав поступово відходити до потяга, що стояв на іншій стороні станції Крути у напрямку Києва. Першою відходила Студентська сотня, а потім, по черзі, 2-га, 3-тя і 4-та сотні юнкерів, а 1-ша сотня прикривала відхід вогнем.

Більшості вдалося відступити на потязі, який на них чекав. Коло станції Бобрик розташовувався більший загін під керуванням Симона Петлюри, але, отримавши звістку про збройне повстання на заводі «Арсенал», Петлюра покинув позиції і рушив на Київ, оскільки, на його думку, саме там була найбільша небезпека.


Близько 17-ї години зібралися всі українські підрозділи, і з'ясувалося, що не вистачає однієї чоти студентів, що стояла найближче до станції: у сум'ятті бою в полон потрапив розвідувальний звід (близько 30 осіб). Відступаючи в сутінках, студенти втратили орієнтир та вийшли прямо на станцію Крути, вже зайняту червоногвардійцями. Червоний командир Єгор Попов, розлючений значними втратами з боку радянських військ (близько 300 осіб), наказав ліквідувати полонених. За свідченнями очевидців, зі 27-ми студентами спочатку знущалися, а потім розстріляли. Учень 7-го класу Григорій Піпський зі Старосамбірщини перед розстрілом перший почав співати «Ще не вмерла Україна», і решта студентів підтримали спів.


Після розстрілу місцевим жителям деякий час забороняли ховати тіла померлих.


Нерідко наводяться дані, що українські сили втратили убитими, пораненими, полоненими та зниклими безвісти 250—300 вояків. Зокрема, Аверкій Гончаренко у спогадах свідчить, що втрати серед юнкерів становили 250 чоловік, студентської сотні — одна чота (до 30 осіб), а також 10 старшин.

Проте за даними історика Ярослава Тинченка, це не відповідає дійсності — багато хто вцілів і відступив, з позицій було евакуйовано у трьох вагонах до 120 осіб поранених і контужених. Загальні втрати української сторони (убитими, пораненими та полоненими), за його оцінками, склали 127—146 осіб. Серед них загиблих: 45—60 осіб, з них 27 розстріляні опісля бою студенти.


Студентський Курінь: 74—81 вбитих, поранених та забитих студентів i гімназистів.

убитих у бою: 10—12;

розстріляних після бою: 27;

поранених: 30—35;

полонених: 7.

1-ша українська юнкерська школа ім. Богдана Хмельницького: 33—40 вбитих та поранених юнкерів.

убитих у бою: 8—10;

поранених: 25—30.


Курінь «Смерті»: точних даних немає, 20—25 вбитих та поранених вояків за припущенням Тинченка.

Про втрати більшовицьких військ точної інформації не існує. Озвучується цифра втрат більшовиків у 300 вояків убитими та пораненими. За словами Ярослава Тинченка, така велика цифра втрат пояснюється тим, що війська П.Єгорова та Р.Берзіна протягом шести годин вели наступ на відкритому полі, де не можна було сховатись від рушниць, кулеметів, гармат студентів і юнкерів.


Дата

Згадуючи про подвиг студентів і гімназистів, чимало сучасників геть забули про подвиг юнаків 1-ї Української військової школи, які винесли на своїх плечах основний тягар бою. Але найбільша плутанина в історії крутянських подій пов'язана з датою самого бою. Коли в березні 1918 р. уряд УНР вирішив вшанувати пам'ять загиблих під Крутами, виявилось, що в штабі українського командування немає докладних відомостей про час, місце і перебіг бою.


Наприкінці січня 1918 р. у Києві палахкотіло більшовицьке повстання, централізоване управління військами припинилося, зв'язок між столицею і фронтом був відсутній. Бійці, які відступили з-під Крут до Києва, потрапили у вир кількаденних вуличних боїв. Більшість документів українських частин в ході цих боїв було знищено. Визначити дату крутянського бою зі слів його учасників виявилось непросто, оскільки для багатьох з них це був лише епізод бойових дій.

Зате у радянській пресі вказувалася точна дата зайняття "переможцями" станції "Крути" – 29 січня. Але насправді то було хибне повідомлення зі штабу Муравйова, який сприйняв за Крути станцію Плиски, розташовану поруч. У спогадах декого з учасників бою, опублікованих невдовзі після подій, датою вказувалося 30 січня, але на це тривалий час не звертали увагу.

Та оскільки інших достеменних свідчень у розпорядженні представників української влади не було, цю дату 29 січня вирішили вважати правильною.

У наступні десятиліття саме день 29 січня став для українців "днем Крут". На жаль, історики ніколи не намагалися пояснити, чому в спогадах деяких учасників бою, в тому числі й написаних безпосередньо після тих подій, днем крутянського подвигу все ж таки названо 30 січня...


Пам'ять

Трагічна загибель студентського куреня під Крутами стала символом патріотизму і жертовності в боротьбі за незалежну Україну.

Уже в березні 1918 року, після підписання Берестейського миру, за німецької окупації України та з поверненням уряду УНР до Києва, за рішенням Центральної Ради від 19 березня 1918 року було вирішено урочисто перепоховати полеглих студентів на Аскольдовій Могилі в Києві.

Поховальна процесія рухається від Залізничного вокзалу до Центральної Ради, 19 березня 1918.

19 березня о 14:00 колона візників із 26 трунами вирушила з вокзалу в бік Педагогічного музею, де містилася Центральна Рада. Там відбувся траурний мітинг, на якому виступали Михайло Грушевський, Аркадій Степаненко та інші політики, відбулася громадська жалоба.

Оборонці станції Крути залишаються для нас символом самопожертвування та відданості і не треба забувати їх подвиги.

Пам’ятник героям Крут

1 138 переглядів0 коментарів

Comments


bottom of page