Бій під Гурбами

Автор: @ddd_spetz

21-25 квітня 1944 року відбувся «Бій під Гурбами» — бій між московсько-радянськими окупаційними військами НКВС СРСР і силами УПА. Цей бій називають найбільшим за всю історію Української Повстанської Армії. Він відбувся біля урочища Гурби на півдні Здолбунівського району й охопив частину сучасних Дубенського та Острозького районів Рівненщини і Кременецького та Шумського районів Тернопільщини.

Передісторія

Успіхи радянських військ у військових кампаніях у Білорусі та Україні у 1944 році призвели до швидкого відступу німецької армії. Але разом із відступом німців на захід просувалася і Червона армія. Саме в цей час український повстанський рух досяг свого розквіту. У 1943-1944 роках лави УПА налічували від 30 тис. до 100 тис. вояків.

Німецька армія швидко відступала, і вже не становила загрози для УПА і України в цілому. Словацькі частини вже давно перестали вступали в бої з українськими повстанськими відділами. А Угорське військове командування навіть підписало таємний договір з УПА про взаємний ненапад, найсерйознішу загрозу для УПА становили радянські війська. Місцеві мешканці чекали на повторення репресій 1939–1941 років. Не зустрічаючи значного опору з боку бійців УПА, Червона армія продовжила наступ на позиції німецьких військ. Для боротьби з солдатами УПА, що таким чином залишилися в тилу, радянське командування відправило кілька дивізій НКВД. Після того, як головні сили Червоної армії пройшли через Західну Україну, УПА організувала низку військових акцій, що були спрямовані проти НКВД, комуністів та людей, що співпрацювали із радянським режимом.

У 1944 році командування УПА ухвалило рішення про перехід радянсько-німецького фронту для того, щоб опинитися в тилу Червоної армії. Таким чином повстанці могли б продовжувати вести бої, не зустрічаючись із значними угрупуваннями радянських сил. Однак, весною 1944 року німецько-радянський фронт розділяє основні сили УПА на тих, що розташовані на території, окупованій німецькими військами (під командуванням Романа Шухевича), та тих, що розташовані на території, окупованій радянськими військами (під командуванням Василя Кука). У січні 1944 року до бійців УПА приєдналося кілька десятків українців-червоноармійців, які згодом взяли участь у бою під Гурбами.

Причина бою

Українські історики виділяють декілька причин які привили до бою. Головною причиною, став замах вояків УПА на командувача 1-м Українським фронтом Миколу Ватутіна.

Операцію УПА проти Миколи Ватутіна було проведено 29 лютого 1944 року неподалік від села Милятин( Рівненська область). На під'їзді до Милятина ескорт штабних автомашин радянського генерала потрапив до засідки упівської сотні. Головну машину, що взяла на собі перший удар, була підбита. Під час бою генерал Ватутін зазнав тяжкого поранення. Його доставили спочатку до військової лікарні , а потім перевезли в місто Рівне. Незважаючи на старання лікарів, а також на листи самого Ватутіна Сталіну з проханням врятувати його життя, 15 квітня 1944 року Ватутін помер. На пошуки Упівської сотні до Милятина миттєво відрядили опергрупу «СМЕРШ» у складі 60 осіб. Але ще до їхнього приходу повстанцям, а також переважній більшості жителів села вдалося відійти до лісу.

У відповідь на смерть Ватутіна НКВД розпочало широкомасштабні каральні операції проти УПА. Одним із завдань було знищення великого угруповання повстанців у районі Гурбівських лісів.

Іншою причиною є масштабна мобілізація населення західних регіонів України до лав Червоної армії. Призов чоловічого населення міг призвести до ситуації, коли в УПА не залишалося людського ресурсу для поповнення своїх лав. Про спроби українських повстанців зірвати мобілізацію свідчать чисельні атаки на потяги із новобранцями та на призові пункти. Про ці події секретар Станіславського обкому КПУ М. Слонь повідомив у Москві:

“… українські націоналісти здійснили напад на потяг із новобранцями, внаслідок чого 250 чоловік поповнили повстанські лави… Через протидію націоналістів від призову ухилилося близько 15,5 тис. осіб.”

Загалом у період січня-травня 1944 року від призову, завдяки упівцям, ухилилося 17 тис. чоловік, близько 2 тис. їх приєдналися до УПА.

Бійці УПА

Співвідношення сторін

У бою брали участь відділ південної групи УПА-Північ (Військова округа «Богун» під командою Петра Олійника — «Енея») та з'єднання УПА-Південь (під командуванням Василя Кука — «Леміша»). Загалом сили повстанців разом із місцевими селянами становили неповних 5 тис. бійців. Чисельність бойових відділів не перевищувала 3 — 3,5 тис. вояків у складі куренів «Сторчана», «Мамая», «Вира» або «Докса», «Непитайла», «Бувалого», «Довбенка», «Залізняка» і сотень «Панька», «Яструба», «Андрія», чоти «Чорногори» і відділу охорони штабу під командуванням «Гармаша». В арсеналі південної групи УПА було 2 батареї гармат різних систем і кілька мінометних ланок, а окремі курені мали на озброєнні протитанкові рушниці.

Командувач УПА Північ Петро Олійник

Командувач УПА Південь Василь Кук

Також до УПА приєдналося близько 500—1000 осіб з навколишніх сіл Гурби та Антонівці, що шукали захисту своїх сімей від московсько-радянських окупантів. Їх відправили вглиб лісу, доручивши їм допомагати пораненим та забирати їх з поля бою.

Проти повстанців московсько-совєтські окупанти кинули 5 бригад солдатів НКВС і деякі частини «Червоної армії», авіацію, бронепоїзди, 15 легких танків, полк кінноти. Літаки використовувалися для розвідки, аби виявити більші скупчення підрозділів УПА. Разом їхня кількість становила близько 30 000 солдатів.

Хід бою

20 квітня 1944 року радянські сили згуртували більшу частину своїх військ на лінії Шепетівка – Рівне – Збараж. Уранці 21 квітня вояки УПА почали риті шанці та вкопувати пушки. Було розгорнуто польовий шпиталь. Спираючись на свідків, командування УПА віддало наказ, згідно з яким усі приготування мали бути завершені до 6.30 години вечера 23 квітня.

Схема розміщення військ УПА та НКВС

Перша спроба радянських військ знищити повстанців відбулася 23 квітня. Найбільше сил радянське командування сконцентрувало у районі села Антонівці. Наступ також відбувався і з інших напрямків, але мобільні повстанські загони відступали та наносили несподіваних ударів з флангів, внаслідок чого війська НКВД зазнали значних втрат. Фланговими ударами військам НКВД вдалося потиснути лави упівців, внаслідок чого повстанці опинилися у «мішки». За наказом командування УПА, війська повстанців перегрупувалися таким чином: у лісах, недалеко від с. Гурбі, біля с. Святе, Мощаниця, урочищах Чернява, Грабовець та Межові гори. Першу лінію оборони займали відділи командира "Мамая" (по лінії р. Понора - с. Замішівка), "Докса" (Мощаниця-Чернява-Святе), "Яструба", "Сторчана" та кілька інших загонів особливого призначення (лінія Святе-Мости) -Грабовець-Гурбі). Другу лінію оборони займали загони «Довбенка», «Бувалого» та «Непітайлу». Резерв складали відділи командирів «Панька», «Залізняка», «Чорногори» та «Андрія». Відповідно до звітів до штабу УПА, під час зіткнень 23 квітня НКВСівці втратили 250 осіб убитими, зокрема: під Антонівцями — близько 50 осіб, на лінії Кирилівка — Обгів — близько 80 осіб, на лінії Обгів — Ступно — 40 осіб, біля с. Москалівки – близько 30 осіб, у засідках – близько 50 осіб. Втрати повстанців склали 39 осіб убитими та 30 пораненими. Окремо відзначалася перевага НКВД на всіх напрямках у живій силі та озброєнні.

У ніч з 23 на 24 квітня 1944 року повстанці перегрупувалися та окопалися. Уночі війська НКВД спробували захопити позиції повстанців, попередньо провівши артобстріл, проте їхні спроби виявилися марними. Після короткої паузі, війська НКВД за допомогою танків організували другу атаку вже на всіх відтинках повстанської оборони, однак і вона виявилася невдалою. Проте втрати зазнали й загони «УПА-Північ», зокрема курінь командира «Ясеня».

“Наступали танки НКВД. Вони вже кілька разів йшли в бій і не можуть прорвати. Вони рахували так, що сильним ударом дадуть і зразу нас розколють і увірвуться клинком всередину, от пробували кілька разів прорвати й не можуть. Танки за танками йдуть. Ми укріпили пагорб. Уявіть: хлопці молоді, років 20-25, і такий дали бій по танках, що там деякі й залишилися. Пробити броню танку не можуть, але б`ють по гусеницях. То совіти зрозуміли що не візьмуть, і танки відступили. Завершився день 24 квітня 1944 року”. - Василь Кирилюк, один із бійців УПА, згадує про бій під Гурбами

Нарешті, о 6 годині ранку 24 квітня командування НКВС вирішило розпочати генеральний наступ. Цього разу головні сили було спрямовано на північ від села Гурби. Після артилерійського обстрілу позицій УПА, о 12 годині НКВСівці «стіною» рушили на повстанців. Також сильний наступ почався з боку сіл Мости та Хижаки. Радянські війська змогли наблизитися до відділу командира «Мамая» на 300 м, однак їх було відкинуто. Через кілька годин радянське командування віддає наказ про повторний наступ. Цього разу до бою кинули кінноту, яка мала зайти з флангів та вклинитися між куренями упівців, доки повстанці відбивали атаку радянських танків. Кіннота виконала своє завдання, розбивши війська повстанців на дві частини. Але командування УПА, вчасно використавши резервний курінь командира Залізняка, стабілізувало ситуацію, відкинувши кавалерію ворога. Після невдалої атаки кінноти, до бою вступила радянська піхота. Мобілізовані бійці під командуванням командира «Яструба», не витримавши натиску, почали відступати, при цьому не маючи змоги повідомити бійців «Сторчана». Услід за «яструбцями» почали відступати й відділи «Залізняка», які були запасною лінією «сторчанівців». Унаслідок чого ворог прорвався на південний відтинок й оточив бійців «Сторчана». Курінний «Сторчан» зі своїм відділом був змушений вступити до нерівного рукопашного бою, внаслідок чого весь повстанський курінь загинув, загинули і сам «Сторчан», четверо старшин та 60 повстанців. Бій тривав на всіх відтинках оборони і тільки ввечері радянські війська змогли оточити понад 1,5 тис. повстанців у так званий «гурбенський котел» та захопити Гурбенську Гору.

Командування УПА, обмежене в набоях і продовольчих запасах, ухвалює рішення про прорив оточення. Польовий шпиталь було розформовано. Легкопоранені бійці долучилися до бойових загонів, а важкопоранені, разом із цивільним населенням, розділилися на кілька груп, які мали просочитися через лінію фронту, поки основні сили відвертали на себе увагу військ НКВС. Трьом сотням із різних куренів було доручено забрати гармати. Уранці 25 квітня повстанці трьома групами з боєм почали виходити з оточення в районі села Буща. Для знищення сил повстанців у районі села Буща радянське командування відіслало туди 5 танків і кілька сотень піхоти. Для знищення противника керівництво сил УПА направило ударну групу під командуванням старшого лейтенанта Кузьмича, підрозділ якого входив до складу з'єднання Бувалого. Бій почався у самому селі, коли кулеметники повстанців почали обстріл позицій НКВС. Повстанці зуміли відбити частину села, однак подальше просування зупинили танки. Залишки куреня Сторчана та курінь Мамая, які йшли іншою дорогою, досягли Бущі і вступили до бою. За допомогою трофейних протитанкових рушниць повстанці знерухомили один з танків, та знищили його гранатами. Було пошкоджено ще один танк, однак війська НКВС відступили.

Усім куреням УПА вдалося вирватися з оточення, хоча деякі, як-от курені Мамая та Довбенка, зазнали значних втрат (самого Мамая було вбито). Курені Довбенка та Бувалого відійшли в Суразькі ліси, курінь Мамая прорвався на північ і перейшов залізничний шлях Здолбунів — Шепетівка, а відділи Ясеня та Докса відступили у напрямку Клевані.

Наслідки

Щодо втрат наших та ворожих в тому бою, то згідно зі свідченнями Василя Кука, УПА втратила близько 100 людей, а вбили повстанці 900 московсько-совєтських солдатів і ще стільки ж поранили. Також, одним з головних українських повстанських документів, що збереглися до нашого часу є доповідь майора УПА Косенка. У ній вказується про 600 вбитих та 500 поранених московсько-радянських окупантів. Втрати самих українських повстанців становлять 80 осіб вбитими та 40 пораненими.

Великі втрати більшовиків можна пояснити тим, що Москва ніколи не рахувалася з втратами, діючи за старим московським принципом: «баби єщо нарожают». А також «шапкозакідатєльскімі» настроями серед більшовиків, які в той час ще не вважали УПА армією...

Окупанти, звісно, оприлюднювали іншу статистику втрат, модифікувавши сталінський принцип виборчої «соціології» — не важливо як голосують, важливо як рахують. До того ж «червоні» зарахували до втрат УПА розстріляне їхнім НКВС цивільне населення. А таких було, за різними оцінками, щонайменше 100 осіб.

Гурбинський бій – це не чергова пересічна битва за незалежність України. Це урок нашому поколінню, як не здаватися та перемагати попри, відсутність найменшого шансу на перемогу. І це саме той урок, який українці засвоїли та використовують сьогодні, у війні з тим самим ворогом, з яким боролися повстанці.